Таке відчуття, що Вавилон впав мокрим снігом на її плечі,
і решта речей і похідних дій, як результат предтечі,
і олово в її очах, як показник довіри до собі подібних,
багатих та дурних, розумних та бідних.
Вона малює собі чорні брови, і кожен день, як новий початок.
На шиї всі пори року, всі поцілунки, всі війни - весь спадок,
що отримала, як натяк для надії, як свою винагороду
той, хто залишився живий, ні на що не проміняє свободу.
Вона знову посміхається, наче знає якісь великі таємниці.
/кожен ранок він просто цілує подихом її шкіру й ключиці/
Дві тонкі лінії - береги її вуст, і кожні пів години зачісує коси,
як вітер зачісує хмарами дахи найвищих хмарочосів.
Але,
найголовніше те, що було, чи є вже позаду.
нова подія не замінить попередньої втрату.
Тривога опускає завісу перед очима тіла - рушій.
Залишається можливість бачити тільки очима душі.
Та все ж
трохи запізно для молитви, і трохи зарано для вечері
вона малює собі чорні брови, і ховається в печерах
твоїх сонцестояннь, вдихаючи тебе
як надію, що колись прийде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730354
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.04.2017
автор: Микола Соловей