На самоті...
І з Богом ...
І в мовчанні ...
У осяганні вічності Буття,
У трепетнім палкім стоянні
перед Благим
і пізнє каяття.
Занадто пізнє
і таке незріле,
таке розхристане і нечітке.
Та і тоді було незрозуміло,
Як воно діялось,
усе... оте...
Не вєм, Пречистая,
не вєм, не знаю
„ откуду яже ненавиджу”
і люблю...
Я лиш прошу, молю,
благаю
Зцілити душу стомлену мою,
Теплом незсяклим оживить,
зігріти,
Розвіяти липучий страх
І дланню лагідною
осушити
Пекучі сльози, що стоять в очах.
Я так багато хочу!
Та чи смію?
І в незбагненності
Твоїх щедрот,
Усе ж звертаюся,
хоч тану, млію,
Коли в проханні розтуляю рот...
Не обмини ж мене –
нікчемну, ницю,
Знесилену й таку пусту,
Бо що ми можемо перед Твоєю
міццю?
Хіба що впасти у траву густу?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730365
Рубрика: Духовна поезія
дата надходження 24.04.2017
автор: Уляна Стринжа