Той сон – він не забудеться до скону:
в Марії Діви – сльози по щоці,
й, хитнувшись, долу падає ікона,
де плаче Мати, з Сином на руці.
І шок скував як спрут все тіло. Серце,
завмерши, знов зірвалося навскач.
Біда! Страшний удар віщує сон цей:
ікона плаче – ой лихий то знак!
Страхи вгризалися у спину. Що робити?
Я – звір у клітці, з відчуттям біди.
Спасати! Треба їхати! Дзвонити!
Та лиш... кого? Від чого? І куди?
Рука... – коханий тихо гладить плечі:
"Що, сон поганий? Розкажи воді*".
Та демон пекла вже прорвався з печі
і в смертоносній поспішав ході,
й палив. Обпік вогнем смертельним жертви,
які собою захищали світ.
Ще тисячі прирік у муках вмерти,
і землю, й води умертвив навік.
Полин – гірка зоря твоя, Вкраїно!
На зони розділив тебе Господь:
на півдні – Криму доленька чаїна,
на сході – "зона", прозвана АТО,
на півночі – Чорнобильська руїна...
Якщо головотяпство (а не фатум!)
скерує хибно розпаду ходи,
на атоми вже НАС розщепить атом.
Чорнобиль – наш довічний знак біди.
Та все ж народ мій сильний буде жити,
хоч історичний потяг наш скрипить!
Вчимося краю віддано служити,
а владу – із законами дружити,
не даймо ворогу свободу задушити,
щоб не хазяйнували московити –
і усміхнеться нам щаслива мить.
* народне повір'я: щоб поганий сон не збувся,
треба, помолившись, розповісти його воді,
попросивши її змити з вас загрозу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2017
автор: Світлана Моренець