Люди бігли… минаючи зими,
схожі на самотніх печальних дів.
тут сніги з відчаю і хтивого жалю
ламають пальці і гнуть спини,
тамуючи подих, ненависть і гнів.
Люди не озирались… минаючи гострі споруди,
де опівночі застигла тиша.
сонце вкрилось сполоханим інеєм,
йому не байдуже боліло у грудях…
від крику. Німого. І небо падало глибше.
туди, де щемливо дивитись на медуз
впритул,
слухати чийсь до знемоги гіркий,
невагомий голос.
поки її слова підписують вирок, на дно
осідає намул,
як слід жаги вгризтись їй в губи,
як перламутрове сяйво мого голоду.
люди бігли… [Мені б бігти до тебе
усіма дорогами – слизькими і небезпечними],
минаючи зими, схожі на дітей – нещасливих,
інертних.
і читати, не зупиняючись, усі нерозбірливі вироки,
не гадаючи чи доречно
читати й посмертні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731410
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.05.2017
автор: Іра Табак