Блукаю у темнім тунелі,
Не бачу я від сліпоти,
Сюди як потрапив - не знаю,
Та прагну я вихід знайти.
І страх мою душу полонить -
Не бачу нічого в пітьмі.
Лиш чую,як вітер щось мовить
І гладить по голові.
Я хочу побачити світло,
Я хочу щілину знайти,
Але до чого не торкаюсь -
Усюди мури глевкі.
Від відчаю хочеться крикнуть
І криком стіну проламать,
І вітер прогнати немилий,
І тут сліпоту подолать.
Марнію у вічнім полоні...
Та враз промайнула іскра,
Щось блиснуло в піднебессі,
Від радості крикнув: "Ура!"
Ось лину я на свободу
І серце галопом біжить,
Та марно прозрів - коло дроту
То дзеркало світлом манить.
Вглядаюсь я в миле люстерко
І знову ця дивна мана:
Я бачу лише півобличчя,
А іншої просто нема.
Вхопився я вмить за обличчя,
Здається, ціле воно,
А дзеркало знов це знамення
У світлі своїм принесло.
"Що робиться в цьому тунелі?" -
Не міг довго розум збагнуть,
Та враз, мов той старий Платон я
За мить все зумів осягнуть:
Нема половини обличчя!
У чорній тіні воно.
Отак у мені співіснує
Добро і зло.
16 травня 2007 р.
м. Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731479
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.05.2017
автор: Сергій Ткач