Я знаю, бачу, ти - мов корабель:
Пливеш за вітром, хвилі розсікаєш,
Шукаючи незвіданих земель
Зі смаком волі кисень поглинаєш.
Вітрила досягають синіх хмар...
Ти сам собі володар, Бог і цар.
І я дивлюсь на тебе, як і всі:
З захопленням милуючись красою.
Та скільки ж бо відчудження в красі...
Морська вода так схожа зі сльозою.
В твоїх світах я начебто маяк,
Не капітан, і навіть не моряк.
Ти прагнеш світла, я його даю,
Так непорушно дивлячись довкола,
Щоб ти не заблукав в чужім краю,
І шлях додому не забув ніколи.
Таке життя для тебе - саме те...
Та що ж мені так холодом мете?
Напевно ти забув, як говорила,
Що в мене теж були колись вітрила...
05.05.2017.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732002
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.05.2017
автор: Богданочка