Гарний весняний день… Яскраве сонечко мандрувало ближче до заходу….
Але промінці, ще весело витанцьовували, мерехтіли по землі.
Теплий, веселий вітерець гуляв поміж дерев, вони ж раділи, що нарешті тепло. Листочки у захваті перемовлялися між собою, шелестіли.
Аж раптом почули розмову двох синеньких фіалочок,
-Ой, яке ж сьогодні сонечко світило, ти бачила сестрице?
Та саме з вітром обіймалася, легенько стрепенулася і дуже приклонилася,
- Не тільки бачила, а й відчуваю. Мене гріли промені ласкаво і теплий, теплий вітерець обіймав, що ти не помітила хіба?
- Бачиш, як бешкетує, геть до землі мене хотів покласти.
Аж враз ледь-ледь почули спів тоненький між листочків,
-А ну, хто тут про мене, щось розповідає ?
- Ой вітре, це ти ?,- одночасно запитали фіалочки.
- Звичайно я! А хто ж іще вас може так ніжно обіймати? - запитав вітер.
Зовсім поруч росла яскраво-жовта кульбаба. Вона усміхалася до всіх, останні сонячні промені придавали їй блиску, але вона вже згорталася, потихеньку готувалася до нічного сну. Уважно слухала цю розмову, наважилася приєднатися, погомоніти,
- Ну, то й добре, що нарешті теплий, дочекалися! Щось цього року така капризна весна ,то тепло було, то раптом сніг повалив. Добре, що нас прикрив від морозу. Так би напевно загинуло багато квітів серед нас…
-Так, так, ти права кульбабко, - зашепотіли квіти
- Це завдяки сонечку я теплий, - продовжив розмову вітер.
- Його промені добре гріють та зараз заховаються і я вже буду віяти холодніше.
Квіти підняли галас,
- Не треба! Не треба! Краще відпочинь, не літай!
-Ой, що це за гамір ви такий підняли? - обурилася конвалія, вона ще не цвіла, але вже тримала при собі маленькі закриті квіточки.
- Хіба не бачите, вгомоніться, гадаю ніч приходить для того, щоб відпочити, набратися сили, а потім вдень, більше підрости. Тож не заважайте дрімати ,
- продовжила конвалія.
Ніжно-зелена, шовковиста травичка все слухала уважно і теж подала голос,
-Ти справді вітре, наберись терпіння, ще нагуляєшся досхочу. І так ночі прохолодні, як вієш, знову стає холодно. Хай би ми всі, ще трішки підросли, стали би дужчими.
Притих вітер, уважно всіх послухав а потім тихенько, тихенько заговорив,
-Та я вже бачу сутінки довкола огорнули землю і в лісі вже набагато тихіше, менше пташки співають, напевно теж вкладаються спати. Не знаю, що з вами робити? Може й справді перепочити, а прокинутися із світанком, тоді погуляти.
Аж тут дерева почали просити,
-Ти вітре, сьогодні вітре, нам всім гарно коси розчесав, можеш і відпочити, нехай би ми теж трохи подрімали. А проспати не бійся, не проспиш. Наш зяблик все починає спів тільки ледь-ледь світанок просинається. А там і дрізд свою пісню заведе, почуєш, гарно співають наші друзі. А спів соловейка неперевершений, ото вже дзвінкоголосий птах, він заводить свої чарівні пісні і вдень, і вночі.
- Ну добре, - позіхнула, вже зовсім згорнула свою квітку кульбабу. Мабуть я перша, вже майже сплю, тож на добраніч всім.
Бачать дерева, фіалочки обійнялися, застигли, теж дрімають.
А трави всі принишкли до землі.
Серед листочків дерев шепіт вітру промайнув,
- Ну так і буде! Напевно я теж сховаюся поміж вас, посплю до ранку, гадаю, що не просплю. Тоді всі разом будемо стрічати ніжне, ясне сонечко весняне. Тоді я весело розбуджу всіх, щоби раділи теплому сонечку і квітучій панянці-весні.
- На добраніч! На добраніч всім! –лунало в лісі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732684
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2017
автор: Ніна Незламна