Щоб Вишня твоя не всохла… або Роздуми про Матір

В  моїй  свідомості,  чи  то  пак  уяві,  давно  вимальовувався  задум  –  написати  про  Матір.  Зарисовку,  портретний  нарис,  роздуми-спогади,  байдуже,  лиш  би  розмірковувати  над  сутністю,  статусом,  роллю,  врешті-решт  подвигом  Матері.  Чи  тоді,  коли  ще  я  була  підлітком  (  і  як  у  кожної  дитини  в  такому  віці  не  складалися,  як  мені  тоді  здавалося,  стосунки  із  матір’ю),  чи  тоді,  як  мене  Бог  ощасливив  материнством  і  у  мені  почали  згасати  горді  «бісики»  юнацького  авантюризму,  натомість  з’явилась  терпимість  і  велика  відповідальність  перед  новою,  чистою  сторінкою  життя  –  материнством.
Але  тепер,  коли  діти  уже  дорослі  і  у  Вічність  відійшли  батьки,  слово  «мама»  набрало  якогось  особливого  значення.  Це  як  щовесни  бігти  до  вишні  в  садку  і  щоразу  дивуватись,  що  знову  зацвіла,  милуватись  її  красою.  Але  одного  разу,  сталось  –  вона  всохла…Хтось  скаже,  що  вічного  нічого  нема,  і  що  ось  –  уже  свіжі  пагони  просяться  до  весни  коло  зісохлого  стовбура.  Але  вона,  твоя  вишня  –  відцвіла…  
В  дитинстві  матері  не  вистачало.  Вона  допізна  гнула  спину  на  безмежному  лані,  чи  на  фермі…  А  ночі  –  за  голубцями,  варениками,  борщами,  вишиванням…  Все  вміла,  все  встигала.  Як  то  ?  –  не  зрозуміти  нам,  нинішнім.  І  це  я  не  лише  про  свою  матір.  Кожен,  хто  прочитає,  зі  мною  погодиться  і  в  образі  моєї  матері  впізнає  свою.  Старі  уже  в  сорок  років,  але  водночас  сильні,  здорові,  хоч  зі  зморшками,  але  несказанно  красиві.  І  то  образ  «рядянської  жінки»,  яка  оре,  сіє,  білить,  пере,  шиє…  І  все  вручну,  і  все  з  піснею…  І  той  залізний  плуг  життя  і  той  важкий  віз  материнства  тягнули,  як  могли,  як  уміли.  І  борозни  були  рівні,  поле  засіяне,  а  віз  –  наповнений  добрим  врожаєм.  Спасибі  вам,  наші  невтомні  матері,  живі  і  мертві  і…ненароджені.  
Я  не  маю  наміру  казати,  що  нинішнім  матерям  легше,  мовляв,  і  гроші  держава  виділяє,  і  соціальні  програми  діють.  Але  якоїсь  нитки,  як  на  мене,  у  тому  клубочку  бракує.  Якогось  простого,  мені  здається,  живого  спілкування.  Ні,  не  у  всіх  матерів,  не  у  всіх  сім’ях  –  боронь  Боже.  Але  загальна  тенденція  прослідковується.  Зв’язок  вже  не  живий,  а  мобільний,  реальність  –  віртуальна.  Результат  –  відомий.  Діти  –  безмовні  риби,  які  з  душами  безневинного  синього  кита  викидаються  на  берег  нашої  байдужості.  
Ці  свої  роздуми  я  би  означила  таким  жанром  як  соціально-поетичний  нарис.  Скажете,  такого  не  існує.  Може,  як  і  багато  чого  у  цьому  світі.  Але  яким  би  терміном  ми  не  означили  свої  «Роздуми  про  Матір»,  і  в  якій  формі  не  виклали  б  на  папері  (у  прозі  чи  у  вірші),  аби  з  душею,  аби  з  вірою  у  серці,  аби  з  твердим  переконанням.      
                 Одним  з  перших  подано  віршований  твір,  написаний  мною  у  двадцять  років.  Я  виконувала  редакційне  завдання  в  сусідньому  селі  Забір’я  (працювала  в  районній  газеті  «Нове  життя»)  і,  повертаючись  додому  пішки  полями,  розмірковувала  над  тим,  як  почуває  себе  моя  колега,  юна  дівчина,  у  якої  просто  одного  дня  не  стало  мами.  Я  собі  навіть  уявити  не  могла:  як  то?  І  мої  роздуми  вилилися  у  поетичні  рядки.  Потім  були  і  інші,  присвячені  мамі…
Пригадую,  як  ми  вдвох  пасли  корів  за  селом.  Мама  вишивала  мені  сорочку  –  ті  квіти  були  такі  правдоподібні,  живі.  Ще  кілька  хрестиків  –  і  усі  недоспані  за  сорочкою  ночі  будуть  лише  спогадом.  Лише  на  мить  мати  залишила  сорочку.  Чиясь  корова  пережувала  усе.  Як  ми  довго  обидві  плакали  за  вишиванкою,  немов  за  чимось  рідним  і  назавжди  втраченим.  Ось  така  історія,  пов’язана  з  моїм  дитинством  і  з  мамою.
Сьогодні  пишуться  вірші  про  Вселенських  Матерів,  чиї  сини  відвойовують  мир,  чиї  діти  гинуть  від  бомб  і  снарядів.  Людство  наче  спостерігає  чим  усе  закінчиться.  Байдужість  не  має  жалю,  вона  не  знає  кордонів.
Над  світом  знову  буяє  весна.  Вона  відчувається  у  всьому,  як  і  війна.  Шкода,  що  це  слово  теж  жіночого  роду.  І  навіть  свято  Матері  у  травні  –  символічне.  Я  не  прибічник  закликати  усіх  і  кожного  –  не  забути  цього  дня  привітати  матір.  Я,  озираючись  в  минуле,  з  висоти  прожитих  п’ятдесят,  наспівую  слова  старої  пісні  із  кінофільму  про  миттєвість  людського  буття.  Є  поряд  Мати  і  ти  –  дитина,  дарма,  що  і  у  тебе  діти,  може  й  онуки,  є.  Спілкуйся,  люби,  допомагай.  Мине  весна,  глянь,  а  вишня  всохла…


Яке  то  щастя  –  встати  рано-рано,
Коли  троянди  срібну  п’ють  росу.
І  біля  ліжка  чути  голос  мами,
І  квіти  заплітати  у  косу.
Не  стало  мами  –  і  погасло  Сонце.
Не  стало  мами  –  і  упало  Небо.
Хай  хоч  душа  постукає  в  віконце
І  скаже:  «Доню,  я  прийшла  до  тебе…»
Вона  стоїть  мені  перед  очима:
Така  красива,  ніжна,  молода.
Навіщо,  мамо,  плакати  навчила?
Ти  ж  знаєш,  рідна,  сльози  –  не  вода.
О  люба  мамо,  житній  колосочку,
Хто  розтоптав  твоє  дзвінке  ім’я?
Ти  не  дошила  донечці  сорочку,
Для  сина  ти  не  зберегла  життя.
Спасибі,  мамо,  за  безсонні  ночі
І  за  терпіння  дякую  тобі.
Поцілувати  б  світлі  твої  очі,
Та  я  цілую  лиш  уста  німі.
Перед  портретом  стану  на  коліна,
Як  на  ікону,  мамо,  помолюсь.
Образить  Господа,  повір,  я  не  хотіла.
Твоїм  ім’ям,  матусю,  поклянусь.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733225
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.05.2017
автор: Галина Яцків