Передмова
…Мінотавр понуро блукав по лабіринту.
Це був його дім куди ніхто не приходив. Тільки молоденька жіночка на ім’я Гіра кожного дня відвідувала його, приносила їжу, воду. Вона розмовляла з ним, розчісувала його волосся, ласкаво називаючи Казковим створінням, і зовсім ні трішечки не боялась його потворності – здоровенної бичої голови…
Саме від неї він дізнався про своє народження: про провину царя острова Криту Міноса, який замість того, щоб принести в жертву богові Посейдонові величезного бика залишив його собі. Про те, як розгніваний Посейдон зачарував дружину Міноса Пасіфаю – матір Мінотавра, і вона зробила жахливе прилюбство з биком… Про те, як зразу після його народження матір жорстоко вбили, кинувши в клітку до хижих звірів… «Те, що приховало життя»
Пред Господом стояли долі,
Дві долі – чоловік і жінка.
В руках Володаря поволі
Їх доль розмотувалась нитка.
«Чи так кохаєш ти нестямно, -
Спитав Володар, - як кохала?
Чи все бажаєш до останку
Ті руки, що щосил бажала?»
Жінка хитнула головою
І зір потупила до долу.
Потім підняла вгору руки
І тихо мовила з мольбою:
«… Господь! Я стільки раз молилась,
Щоб в житті щастячко з’явилось
І врешті-решт зустрівся він.
Коханням освітивши дім
Своєю доброю рукою,
Заполонивши все собою,
Келих кохання і добра
До вуст моїх підніс поволі.
Останні пута, що в неволі
Мені стискали до крові
Зап’ястя рук, розрізав зразу.
І як нестерпную проказу
З душі змахнув кровавий біль…
Я так молила тебе, Боже,
Щоб ти помилував мене.
І зверху бачивши це все,
Що у житті моїм творилось
Послав його, щоб народилось
Маленьке диво на землі.
Щоб й далі прославлять могли
Тебе і всі твої творіння
Наступні наші покоління
Наших дітей – синів, дочок.
Чому ти не почув думок?
Його в житті на мить зустріла…
Чи то не він? Любові сила
Його затримать не змогли…
Чому тоді у темні сни,
Крізь час і простір дні миная,
Надія крила піднімає
І віру надає мені?
Невже у путах самоти
І в темних просторах життєвих,
По склу і цвяхах металевих
Самій отак мені іти?...»
_____________________________
Все знов затихло.
Ангел Рая її життя оберігає,
До Бога підлетів стрімглав
І зупинився. Бог підняв
Свій погляд вмить на чоловіка:
«Що скажеш ти? Чому в час лиха
Коли до неї я послав ти не з’явився?»
«Я не знав, як треба виконати волю, -
Той відповів, -
Ту злую долю я бачив.
В самому котлі вона була,
Неначе пташка,
Заплутана у сіті злі.
Вкруги нікого.
Паучище смоктав і пив її життя.
Щоб витримати те буття
І не схитнутися з дороги
Їй сил потрібно було тьма.
Я досі не збагнув – вона
Зуміла вистояти в цьому…»
«Тоді чому її додому,
До себе ти їх не забрав?
У неї ж син?»
«Так, Ваша Велич!
У мене син, його від вас
Мені у долю надіслали», -
Сказала жінка.
«Роз’єднали вас сили злі», -
Промовив Бог.
«А зараз ти, скажи по праву
Чи хочеш ти оцю забаву,
Гарненьку жінку, щоб вона
З тобою поряд крокувала?
Щоб у ночі тебе кохала,
А вдень кохання берегла», -
Звернувся Бог до чоловіка.
«З нею у двох кінцівки віку
Я хочу поряд відчувать, -
Той відповів, -
Блаженна мить отак кохать
І в попіл враз не утворитись.
Але все байдуже, дивитись,
Лише на неї прагну я.
Вона була мені як втіха,
Тобою послана від лиха,
Від болю злого і нудьги.
Не знаю, чом ми не змогли
Сильніше стиснути долоні?
Щоб не змогли в життєвим лоні
Нас злії сили роз’єднати…
Невже тобі про це не знати,
Великий Бог, - і на коліна пред ним упав, -
Прошу, прости, за все, що скоєно раніше
І за кохання, що все дише
І прагне жити на землі…»
Господь підвів його рукою
І жестом владним пред собою
Велів ліворуч відійти.
Кивнув на згоду:
«Зараз ти, - звернувся він до жінки разом,-
Скажи, чи згодна до кінця
І до останньої хвилини
Буть поряд цього молодця,
І будувати світ родини
Ти поряд з ним?»
Аж у цю мить десь тінь майнула.
Серед зали вся майже в чорному вбранні,
З вінком сухим на голові,
Пред Богом зупинилась інша.
Ця жінка старшою була.
Свої долоні підвела,
До Бога руки простягая,
Молитву тихо промовляя,
А потім сльози пролила…
«Ти хто так?» – Господь питає
«Я та, що поряд з ним ішла», -
Та старша враз відповідає.
І жестом зсохлої руки
На чоловіка все киває.
«Вона твоя? – спитав Господь, -
Чому мовчиш?»
«Він жив із нею, - тут крикнув Ангел, -
І вона своєю вірою святою
Крок так за кроком з ним ішла,
Не мріючи про щось інакше…
А потім зрада!»
«Ні, не так, - з усієї сили, що є мочі
І дивлячись тій старшій в очі,
Враз чоловік заговорив, -
Ми йшли удвох, я так хотів,
Я так кохав тебе безтямно.
Але відразу з-під вінця
Мене, ще хлопця-молодця
Ти відкидала від утіхи…
Казав тобі, що буде лихо,
Якщо отак ми будем жить…
Ти не повірила, в ту мить
Коли кохання завітало,
Між нами щастя не бувало,
Ми просто жили як усі…
Ти пам’ятаєш, наче в сні
Пропонував тобі любитись,
Ти не хотіла, подивитись
Бажала як все буду тліть
Я покохав…»
«Чи правда все це?» – спитав Господь.
«Тут правда є, - сказав Амур, ховая стріли, -
У темні ночі, дні безкрилі
До нього болем завіта,
І мук нестерпних маєта
Йому висотувала душу…
Я пояснити зараз мушу,
Щоб не звершився суд пустий!
Ти сам, Господь, даруєш тіло
І те бажання, що тремтіло
Й горіло в ньому увесь час.
І щоб в душі вогонь не згас,
Мене послали відновити
І душу знову полонити
Його коханням…»
«А вона, - Амур на молоду киває, -
Зітліла вся його чекая,
Молитви в небо відсилати.
Тому рішив я поєднати
Оці два тіла, дві дороги
Нехай живуть і славлять нас», -
Сказав, і миттю його глас
І він в повітрі розчинились.
«Скажіть тоді куди дивились
Ви ангел – щастя, німф добра?»-
Спитав Господь, чому журба
І краплі болю посотали,
Ці три душі, що завітали
На суд до нас? Де ви були?
Що досі так і не змогли
Їх заспокоїти навіки…
Ну, що ж, кому і де вина
Я зараз думати не буду.
Питаю тільки, що єдна
Тебе і цього чоловіка,
Що хочеш ти, невже одна
Ти залишалася в час лиха?»-
Звернувся Бог жестом руки
До жінки в чорному вбранні.
Крізь сльози, витерая очі,
Сіріша дня, темніша ночі,
Крізь схлипіт мовила вона:
«Завжди принцесою була
Для нього я, завжди єдина.
Дочку, а потім зразу сина
Йому змогла я народить.
Життя було щаслива мить
А потім… Що нас роз’єднало?
Чи мо кохання було мало?
А може пріснеє буття
Нас віддалило вже навіки.
Вертати знову тії втіхи,
Що гріли душу молоду
Я вже не хочу.
Хочу ту священну мить.
І щоб навіки в нас спокій був.
Щоб його втіхи завмерли
І ніколи щоб його вже більш не турбували.
Кохання сон, його замало,
Щоб у житті щасливим бути.»
«Прости, Господь, його вернути, -
Вона кивком на чоловіка вказала враз, -
Хочу від лиха,
Що може душу полонити
І серце моє загубити.
А в тім, вирішуй, Світлий Боже,
Лише скажу – він буде мій,
Він буде мій, Великий Боже!..»
«Можливо», - мовив власно Бог.
Кивком руки до молодої
Звернувся враз і запитав:
«Що скажеш ти, красуне мила?
В словах твоїх силенна сила,
Подумай і відповідай.
Що прагнеш ти? Чого бажаєш?
Чи досі ти його кохаєш?
Чи розлюбила за цей час?»
Жінка промовила: «Не раз
До тебе линула з мольбою,
Думки сплітаючи душею,
О Боже, щоб з’єднав ти нас…»
Потім замовкла на хвилину…
Минуле, наче павутину
Продовжив розплітати Бог…
______________________________
В ту мить перед всіма почали
Вставати дні, що повінчали
Кохання й долі отих двох.
І не читав ніхто думок,
А лиш дивились на те дійство -
Як драгоціннеє намисто
Кохання з пристрастю сплились…
Як тихі краплі насолоди,
Неначе дощовії води,
Тікли по тілі, і не раз
Стогін зривався з уст красуні.
І рик звірячий у відлунні
Із чоловіка виринав.
Краси небачені картини…
Те поставало, що до нині
Ніхто побачити не міг…
Як і почути тихий крик,
Що роздирав їх душі навпіл
Коли розлуки час настав.
Вважалось, що їх поєднав
Світ простору, сама природа -
Такої сили насолода
Дається тільки раз в житті…
«Чому, скажи, ви не змогли, -
Спитав Господь у молодої, - з’єднати долі?»
«Знаєш сам, - та враз йому відповідає, -
Серед віків, крізь дні життя,
Єднає всіх просте буття
Те, що даровано тобою.
Щоб бути поряд кожну мить
Щосили треба полюбить
Та прагнути з’єднати долі.
Коли ж це просто гра і жарт,
Не справжність дум, словесна зрада,
Коли в душі звинить обман,
А розум заплітав туман,
То все пусте, то все проказа…»
«Що хочеш ти оцим сказати?-
Спитав Господь, - Ти не кохала?
Чи в нього сили було мало,
Щоб долі ваші поєднати?»
«Одне лише можу сказати, -
Так тихо, що майже не чути,
Молодша стала промовляти, -
Колись у давнині глибокій,
У битві за життя жорстокій
Зустріла я людину цю.
Кохались ми, життя горіло,
Біль, горе разом все зітліло…
Тоді домовились, що враз
Коли потрапимо на землю,
То доля поєднає нас
І ми зустрінемось. Весь час
Коли молитви промовляла
Лише його тоді чекала
І ось зустріла… Тільки він
Не розпізнав мене. За тим,
Я все любила його, Боже,
Я йшла за ним, була де він
Та він відрікся…»
«А між тим, вас саме доля поєднала», -
Сказав Господь, - та долі мало
Одну отак на трьох ділить…»
«Ну, що ж, ти маєш тільки мить
І зараз все тобі належить!
Кажи! Що серденько бентежить
І що бажаннями горить?» –
Спитав Господь у молодої.
Вона, відчувши дотик болі,
Тихенько знов відповіла:
«Я зможу, я завжди могла
Іти сама крізь біль і смуту,
Крізь зради, горе, сльози, муку.
Але, ти сам, Господь, ріши
Як нам іти, де в кого доля.
Для мене ти єдина воля.
Я підкоряюся тобі!»
_________________________________________
Все знов затихло.
Рівно вряд, крокуючи один за одним,
Постали Ангели. Природним,
Прозорим стало все кругом.
Торкнулася своїм чолом
До рук Господаря Феміда.
Щоб суд вершився справедливо,
Мечем трикутник роз’єдна,
Три долі вирішить вона.
Дві об’єдна в одну, можливо,
А третій спокоєм безмірно
Наповнить долю до кінця.
Во славу Божого творця,
І Сина, і Святого Духа.
А може роз’єдна навік
Всі долі три та й розкидає…
Ніхто майбутнього не знає
Шлях Господа – це цілий вік…
______________________________________
«Отож завершимо ці муки, -
Сказав Господь, - єднаю руки
Оцих двох люблячих створінь.
Во славу ваших поколінь
І щастя вашого во славу.»
«Тобі дарую я забаву, -
Бог чоловіку відказав, -
Ти песть її, як ти бажав
І бережи, як квітку сходу.»
«Тобі ж дарую я свободу
І спокій в ситості й добрі,-
Звернувся Бог до той, що старша, -
Не думай про події злі.
Бо щастя вже не повернеться.
А серце болісно заб’ється
Й замре, якщо так залишати.
Кому, як не тобі це знати.
Отож, живи собі во славу!..»
«А що тобі? Яку цікаву
Життєву долю дарувати? -
Спитав Господь у молодої,-
Тобі дозволено бажати
Все, що захочеш, Зірко мила.»
«Я подарую тобі крила, -
Продовжив Бог, - щоб світ могла
Ти разом з сином подивитись.
Тобі ж дозволено любитись
З тим, з ким у пристрасті була.
І ще дарую, щоб могла
Ти народити ангелятко -
Маленьке, милеє дівчатко.
І втіху мати до кінця,
І до останньої хвилини…»
_________________________________________
Вирує світ, вирують мрії
І доля щастя роздає.
Цінуйте все, що потрапляє,
Цінуйте все, що доля має
І кожен день, і кожну мить
Кохайте, пристрасно любіть,
Й живіть для світла в насолоду!
Дарує Бог нам нашу вроду
І миті щастя на землі…
©
22.08.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736689
Рубрика: Поема
дата надходження 06.06.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко