Сон полуду на очі наводить,
Так немов би дивлюсь в вікно.
Ой леле! Нащо спомин приходить,
Коли все минуло давно.
Душа полихає, плаче, рветься,
В серці знов нові надії.
Може здалека голос озветься,
Може сон щастя навіє.
Знов захочеться щастя людського,
Гордого, світлого і без міри.
І злине швидше вітру прудкого
Душа – пісня в небо сіре.
Звідти, протягом цілої ночі,
Поки сон той буде снити.
Буду дивитися в любі очі,
І порухи губ ловити.
А зорі золота сиплють струї,
Те золото сліпить очі.
І теє золото серце труїть,
Та прокинутись не хочу.
Бо як проснуся то зникнуть чари,
На серденьку стане тихо.
І знов до мене мов до примари,
Всміхнеться без жалю лихо.
2017рр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737044
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.06.2017
автор: Мартинюк Надвірнянський