Драбина в небо. Твоє обличчя – біле, як сніг.
Ні вітру, ні спеки, ні дихання.
Як швидко все скінчилось!
Ти думаєш, що ідеш по нескінченній прямій до горизонту,
а насправді йдеш по колу, яке замикається у 19 літ, у 20, 25...
І тоді лишається тільки драбина в небо,
тому що на землі більше місця для тебе немає.
Життя зосталось внизу – перстнем з руки,
відкритим у крикові ротом,
зім'ятим листям, обіймами чиїхось білих рук,
повзучою сльозою.
Ти вже звільнений. Ти легко здіймаєшся сходами,
так невимушено, так природньо,
ніби знаєш дорогу і знав її завжди,
ще з того часу – 19, 20, 25 років назад.
Стіни панельних будинків – для сходження,
вертикальна земля Донбасу – для сходження,
вибух – повільний, як історія світу – для сходження,
і куля, що обриває надії – також.
Тіло кудись зникає, розчиняється,
і ти вже – тільки очі, безліч очей,
тільки знання, якого так не вистачає на землі
(але тепер і самої землі немає).
Ти вже – усюди,
ти ширяєш над теренами творіння, як володар,
і так хочеш щось сказати отим, хто плаче внизу,
отій жменьці жінок у чорних хустках,
так хочеш їм щось пояснити,
але вуста не рухаються у того, хто лежить у труні,
і чоло його -- холодне, спокійне, непорушне.
Ми чуємо, ми знаємо, ми потерпимо.
Ми не відпускаємо тебе – і відпускаємо.
Вертикальна земля Донбасу залишається тут.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737552
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.06.2017
автор: Вікторія Т.