Руїна

І

Старий  Богдан  вмирав  із  болем  в  серці
Погубить  славу  ж  син  його  Юрась!
Тиміш  був  воїн  та  й  загинув  в  герці
А  цей..  І  бою,  і  до  зброї  -  зась!

Стара  громада,  потиравши  руки
Як  Хмелів  гріб  упав  на  чорну    твердь
Сказала:"  Отже,  хлопцю  до  науки
Хто  знав,  що  батька  рано  стигне  смерть?

Хай  набере  лиш  розуму  і  віку
А  час  прийде  узяти  булаву
То  по  уставу  і  по  заповіту
Передамо  її  дорослому  Юрку!"

Озвались  радо  козаки  по  тому
Й  рекли  старшини:"  Писаря  до  нас!"
Й  клейноди  дали  Йвану  молодому
Що  кликали  Виговським  повсякчас.

І  вийшов  Йван  на  дерев'яні  сходи
І  мовив  твердо  в  збуджену  юрбу:
"Хай  буде  слава  кожнім  козакові
І  батькові,  покійному  Хмелю!"

Піднявся  голос  й  забряжчала  зброя
І  шапки  смушеві  злетіли  геть  увись
І  гетьмана  звітавши  по  закону
Затихло  військо  й  кожен  зуби  стис.

"Я  сам  простий,  під  Овручем  родився,-
Почав  Іван,  піднявши  булаву,-
Так  само  Богу,  як  і  ви,  молився
Так  само  й  вмру,  як  личить  козаку!"

І  слухав  нарід,  ки́вав  головою
А  хтось  спитав:"  Тож,  гетьмане,  речи!
Чи  битися  буде́мо  з  татарвою
Чи,  може,  ляські  ще́рбити  мечі?"

І,  звівши  брови,  смутно  мовив  Йван:
"З  усіх  усюд    обсіли  вороги
І  хитрий  лях  і  московитський  пан
Були  би  раді,  якби  пощезли  ми

Не  будемо  хилитись  ні  до  кого
Щоб  і  сини  не  згорбились  в  ярмі
Хай  Січ  -  і  це  останнє  слово
Сама  дасть  лад  на  батьківській  землі!"

І  знову  схвально  загуділа  рада
На  коней  свиснули  і  шляхом  розійшлись
Та  ще  по  колу  раз  пройшлась  боклага
Й  могилі  Хмеля  кожен  поклонивсь.

ІІ

Іван  на  Січ  прийшов  шукати  долі
А  першим  здибав  гетьмана  Хмеля́
Той  був  смутний,  а  у  гарячих  скронях
Неначе  нуртувалася  біда

"Чи  ти  до  бою  з  нами  ладен  стати?-
Питав  Богдан,-  дорога  на  війну.
Заївся  лях  чужим  добром  пихатий
То  я  по  частку  повернусь  свою"

Іван  недовго  мислив  і  мовчав
"Піду  із  вами,  що  мені  втрачати?-
Він  мовив  стиха,-  сам  мазу́рів  знав
І  тямлю  трохи  з  ними  воювати

І  того  ж  дня  зізнався  з  Кривоносом
Опарою,  Сильвестром,  Богуном
Кричевським,  Нечає́м,  Рогозом
І  сивим  характерником  Панько́м

А  в  травні  Хміль  пішов  на  Жовтоводи
Розбив  Потоцьких  разом  з  татарми́
І  поробив  під  Корсунем  їм  шкоди
Й  тікали  ля́хи,  аж  гули  шляхи

І  Йван  Виговський  не  цурався  бою
Стискаючи  старенький  самопал
Він  рвався  першим  битися  з  ордою
І  сам  власноруч  Овруч  визволяв

Хмельницький  рік:"Збираймося,  хлоп'ята!
Ми  шаблі  освятили  у  Дніпрі!
Сто  літ  мовчали  й  дали  ля́хам  знати
Козак  -  господар  на  своїй  землі!"

...Виговський  люльку  докурив  до  краю
Тепер  він  гетьман,  а  не  просто  вой!
Тепер  від  нього  подвигів  чекають!
Старий  Богдан  пішов  на  упокой..

Дубові  двері  прочинились  тихо
"Хто  там  до  мене?"-смирно  рік  Іван
"Це  я,  гетьма́не!-  мовив  писар,-лихо!
На  нас  іде  московський  отама́н!"

"Чого  б  йому  із  нами  воювати?
Він  сам  здається  б'ється  на  Одрі́!-
Шарів  Іван,-  Та  годі  зволікати
Війська  скликайте  завтра  ж  на  Січі́!

...Діди  казали,  Хмеля  отруїли
Було  кому!  Та  хоч  би  й  Бутурлі́н!
А  скільки  раз  татари  люд  поїли
Химерним  зіллям,  забиравши  в  плін?

А  як  старши́на  ще  була  ворожа?
Згадати  б  того  Йвана  Брюховця
Його  Хмельницький  називав  небо́жем
А  сей  йому  плював  на  гробівця!

...Тільки  но  розвиднілось  надворі
Сідлав  Виговський  ворони́х  коне́й
"Чекай,  Москва!  Не  знатимеш  в  покорі
Синів  Вкраїни  -  Хмелевих  дітей!"

ІІІ

Замайоріли  стяги  у  Полтаві
"Лаштуй  війська  і  сам  не  бійсь  -  ступай!
Ніколи  писар  овруцький  над  нами  
Не  пануватиме,  речу,  і  край!"

Так  гнівно  мовив  сотнику  в  світлиці
Старцю  Мигурі,  дивлячись  увіч
Пушкар  Мартин,  полковник,  син  вдовиці
Що  бивсь  не  раз  з  Гетьма́ном  пліч-о-пліч.

Колись,  юнком  тікаючи  од  пана,
Нічну  ватагу  взрів  він  у  степу́
Звітався  перше  із  Хмелем  Богданом
І  побратимом  вірним  став  йому

По  наглій  смерті  гетьманській  Мартину
Нелюбим  став  ураз  весь  білий  світ
Осів  в  Полтаві  разом  з  старшим  сином
Онуків  смутно  бавив  кілька  літ

Та  як  Виговський  військо  став  збирати
Могуть  козацьку  раптом  на  Січі́
Щоби  на  прю  з  царем  московським  стати
Мартин  Пушкар,  покинувши  сім'ї

Малих  онуків  й  згорблену  дружину,
Ізнов  вернувся  у  Полтавський  полк
І  сам  собі  поклявся  до  загину
Виговського  потерти  на  пісок.

Мартинів  полк  минув  останні  мури
І    тільки,  як  ввійшов  у  Чорний  Ліс
Пушкар  окликнув  сотника  Мигури
Спитати  ві́стей  може  хто  приніс

Мовляв  Мигура,  війська  тьма  іде
Залога  в  Гадячі  здала  Івану  зброю
І  краще  певно  їм  усім  буде
Як  не  ставатимуть  із  гетьманом  до  бою

"П'ять  тисяч  воїв,-  додавав  Мигура
А  ще  Богун  і  кілька  сот  шабе́ль
Якщо  тепер  не  відійти  до  мурів
Вчадіє  місто  полум'ям  осель"

Пушкар  вагався,  терся  з  ніг  на  ногу
Прогнав  Мигуру,  осідлав  коня
Втекти  від  бою  -  найстрашніший  сором
А  на  кону  повстання  -  булава!

"Прийшли  сланці  від  гетьмана  Івана,-
Гукнув  Мартина  чорновус  Богун-
Самі  ножі  складете  й  самопали
Чи  підете  із  братом  на  війну?"

Богун  вдивлявся  в  сивого  Мартина
О  скільки  літ  минуло,  як  вони
Під  Пиляво́ю  обливали  пивом
Шиті  златом  польські  жупани́!

"Дарма  байки,-  казали  сли  Івану,-
Пушкар  старий  -  ніхто  не  перепре
Та  діло  друге  -  бивсь  козак  із  паном
А  що  тепер  -  на  батька  син  іде?"

ІV

Московська  рать  не  зволікала  з  ходом
"Ще  той  Пушкар,  бодай  йому  би  грець!-
Мовляв  Богун,-  отут  під  Конотопом
Зустріньмо  ворога.  Він  піде  навпростець.

Вертався  гетьман  зранений  у  ногу
"  Нічого,-  каже,-  скоро  заживе
Нема  Мартина  -  ну  то  й  слава  Богу
Скарали  б  все  одно  з  Барабашем.

Старий  неначе  і  хотів  до  бою
Та  щось  до  яру  з  військом  відступав
І  десь  під  липами  наклали  головою
Полтавський  полк  і  сам  Мартин  Пушкар

Під  Конотопом  запалало  сяйво
Ішла  Москва  у  світлі  хоругов!
Чи  хтось  із  них  чекав,  що  це  востаннє
Братається  скупий  боярин  Львов?

Пішла  січа  гаряча  і  запекла
Ніхто  набоїв  врагу  не  жалів
І  як  Виговський  одіслав  до  пекла
З  десяток  сот  калмиків  й  москалів

Прийшов  Трубецький  і  поважні  сли
І  мовили  сяк  так  минемось  з  миром
При  Хмелеві  були  ми-смо  брати
І  билися  разо́м  із  Казимиром

Яка  ж  то  буча  впала  з-поміж  нас?
Та  ж  і  одної  віри  з  русина́ми!
В  такий  непевний  і  посмутний  час
Хотіли  б  жити  ми  в  ладу  із  вами

І  рать  тікати  знялася  із  поля
Лишала  зброю,  коней  і  харчів
Хоругви  рідні  позабули  вдолі
Й  насіяли  в  багнюці  дукачів

Трубецький  царю  потім  жалкувався
Що  та  Вкраїна  вибилась  із  рук
І  як  Виговський  ними  збиткувався
І  скільки  москалям  подіяв  мук...

Козацтво  скликало  громаду  після  бою
Сказало  так:"Ведіть  сюди  Юрка́!
Іван  тепер  проститься  з  булавою
А  ми  ісповним  заповіт  Хмеля́!

***

Тяжкі  часи  ішли  на  нашу  неньку
То  лиш  початок.  Далі  гірше  всяк.
По  правий  берег  сяде  пан  Ханенко
По  лівий  ж  буде  Юрко  Хмельничак...

12-13.06.2017






















адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737590
Рубрика: Поема
дата надходження 13.06.2017
автор: Василь Гаврилишин