Яскраве сонце сліпило у очі, Оксана йшла по широкій, ґрунтовій дорозі, туди, до поля. Йти трохи далеченько та зняла капці і босоніж, відчувала від землі насолоду…. Аж ось, листатий подорожник відчула під ногою, подарував трохи прохолоди, а спориш густенький здавався пухким простирадлом , лоскотав підошви. Ото задоволення відчула, впала на траву, оком окинула довкола…..
Яка ж краса! Як добре! Літо тепле і всього доволі та тільки тривога за коханого. Лише вчора нарвала відро вишень, а вони ж на вид червоні - червоні, але ж кислі та насолоду все ж мала. Пригадала, як два роки назад, з Володимиром їх смакували. Він прикладав їй до уст, потім цілував, а то було одну вдвох одночасно їли, завмирали в поцілунку.
Там, в гаю, коли лише удвох. Коли освідчився в коханні, від щастя шалено билося серце, адже вона його давно кохала. І вже напевно було б весілля, як би не ті страхіття, що бачила по телевізору.
Так, тоді, як грім серед ясного неба, повістка в військкомат. Ті події не хотіла сприймати серйозно, гадала, що все обійдеться. Всі знали, що відбувалося в Києві на Майдані та думали, що все владнається.
Та не так склалось, як гадалось, віддали Крим, а потім війна…..
Наталка задивилася в небо синь, там високо літали ластівки, от би мені туди злетіти, думала, щоб побачити коханого, де він зараз ? І по щоках текли непрохані сльози, вона їх не відчувала, лиш біль у грудях.
Стільки недоспаних ночей, стільки думок, ятрили душу? Чи знає…. Той ворог, проклятущий, який - то біль чекати? Кому потрібна ця страшна, гібридна війна?! Чому це чудовище лізе на нашу землю? Своєї мало?! Яка біда! В душі розпач.
Він підписав контракт на два роки і вже минули та все нема додому…
І серце рветься на частини, отой зв`язок згадує (гарними) словами. Що в селі , то є, то його немає, а душенька болить, страждає. Позавчора подзвонив, що через день, чи два, буде вдома.
І немов пташка по світлині літала, прибирала, в вікно, не втративши надію, виглядала. Й цю ніч майже не спала, все до телефона припадала та знову мережі немає. А блідий місяць - переливався, неначе хотів їй про щось розповісти. Ніч шепотіла в відкрите вікно, десь здалеку линув спів цвіркуна. Під ранок іскрились й десь зникали зорі, задивлялася. Вже, аж під ранок засинала…
Ледь дочекалася обіду, більше вдома не було сили залишатись, взяла хустку й пішла у світ…
Ось так, йшла немов навмання та самі ноги йшли туди, до тієї дороги, де два роки назад проводжала…..
А літо веселилось, із вітром загравало. Ромашки, волошки, дзвіночки голівки прихиляли, немов до неї шепотіли. Вона ж дивилася на них і по одній квітці брала в руки, сплела вінок. Сидячи на шовковій траві, серед квітів, позирала на дорогу, в сторону траси, а до неї, ще кілометрів два, не менше. Вдивлялася і шепотіла,
- Доленько , доле, хай я щаслива буду, бо я ж тебе і Боженьку прошу й просила, збережи коханого від кулі, від ворога, щоб у нього, в житті була щаслива дорога.
Готовий вінок тримала в руках, читала молитву.
Яскраве сонце скотилось до заходу… Йшла по дорозі, в одній руці вінок, в другій капці. Вже й трасу видно, поряд посадка, а далі ліс. Спів соловейка зразу тихо, згодом голосніше. Подумала, а загадаю я, як заспіває весело, то приїде, приїде зараз, а він раптово затих. Здалеку побачила автобус, метрів триста залишилось до траси. Чомусь ноги не хочуть йти. Душа в тривозі, тож мав вже приїхати. В судинах закипала кров, по тілу розносився жар, а серце ледь не вискочить, гучно стукало в скронях. В одному напрямку закляк погляд, до автобуса,з нього вийшло двоє. Раптом почула веселе, мелодійне щебетання соловейка. Тіло тремтіло, в сторону відкинула капці, щосили бігла. Здавалося минула вічність. Двоє в камуфляжах… Впізнала! Бентежна мить… Щасливі сльози на очах, вже потекли рікою, шепотіла,
-Любий, я тут! Цей день чекала два роки! Лечу до тебе, коханий, мов на крилах, довіку я з тобою буду!
10. 06. 2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738140
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2017
автор: Ніна Незламна