Стихає. Свято вірю в чудо,
І знову шум, і знову дощ і дим,
Він знову омиває міську грубу
І змушує захоплюватись ним.
Малює небо сірим олівцем
І давить сильно, пробиває душу,
Мільйони люду із сумним лицем
Ногами топчуть молоду калюжу.
А погляд зверху, чорний і пустий,
Давить на місто, витирає сльози,
Величний Київ перед ним німий,
Вже не такий великий і серйозний.
І ми ніщо в небесній глибині,
Роками падаємо в безкінечну прірву,
Прив’язані до сонця й до землі,
Над нами зверху вічність непокірна.
Не для землі живемо, не для люду,
Не для наступних блага поколінь,
Не для конфліктів, гасел самосуду
І не для знань великих і умінь.
Ми тут ніхто, живемо лиш для себе,
Для щастя, горя, радості й краси,
Щоб хоч разок пірнути в прірву неба
І стати ним на мить і назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738775
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.06.2017
автор: Кліо