[b][/b]ПРО МОРШИН
Це було дуже давно, на початку XIV століття. Високо в горах Карпатах жила собі сім’я Бойнярів, яка складалася зі семи осіб, серед яких був дід Град, баба Блискавиця, тато Вогонь, мама Сміла, їх трійко дітей – донька Зорецвітка та сини-близнюки – Мор та Шин, які народилися трьома роками пізніше від своєї сестри. Чому ця сім’я жила високо в горах, коли вона там оселилася, ніхто достеменно в їхній окрузі не знав, тільки ходили чутки, що їх прародичі прийшли сюди з якогось далекого краю. Вони вирізнялися з-поміж іншого люду. Всі були високими на зріст, вправними у праці, гострими на думки. Коли Зорецвітці виповнилось 12 років, вона вийшла заміж за файного легеня Івана, що жив у долині. Він пішов на пристайку до сім’ї Бойнярів. Роком пізніше брати, яким стукнуло по 18, покинули гори Карпати й вирішили пошукати собі щастя в іншій місцині – рівнинній. Чому? Бо приснився їм обом сон в ніч перед днем їхнього народження. Морові снилося, що він знаходиться у незнайомому місці, де густий мішаний ліс, пташки співають, а довкруж дичина бігає. Шинові – буцімто він у незнаній місцині, але не в лісі, а на галяві, вкритій травами та квітами, а поряд річка, в якій риби – видимо-невидимо. Розповіли хлопці одне одному сни свої вранці й вирішили, що недарма їм таке приснилось, що це небо знак їм подає збиратися в дорогу. Довго брати не барились. Помились, поснідали, вдяглись, спакували речі в торби і пішли прощатися зі сестрою Зорецвіткою, шваґром Іваном, татком та ненею. Хоч батьки не хотіли, щоби сини лишали рідну домівку – молоденькі ще, але, бачачи, що хлопці тверді у своєму намірі, уволили їх бажання, поблагословили в путь-дорогу. Взяли брати із собою чотири великі паляниці, торбинку зернят пшениці, трохи сухарів, чотири кусні бринзи, два кілограми сала, літру лущених горіхів, одяг на зміну, топірець-молодець, кресало та два власних тесака, що їх їм батько подарував на їхнє шістнадцятиліття.
«Бувайте здорові, мамо! Бувайте здоров, тату!» - сказали брати й рушили в дорогу.
Довго йшли, шукаючи затишний, ніким не займаний куточок землі, де би була рівна місцина, річка та ліс. І знайшли собі таке місце – не велике й не мале, і болітець трохи в ньому, і тверді є, у травах та цвіті (це було якраз у літі). За лугом, з одного боку галявини, ліс, який густо заріз, з другого – річка, як блакитна стрічка. Потомили тіла брати, сіли на траву, щоб відпочити, втому змити. Хвилин десять сиділи, навіть не говорили, а тоді вогонь розпалили, чаю з м’яти й рум’янку зварили, витягли сухарики, горішки, перекусили і вирішили обійти місцевість. Коли майже довершували свою подорож, побачили гарне озерце – голубе, як небо, овальне, як яйце, під лісом. Підійшли до нього, не полінувалися, ноги замочили, вода теплою була, скупалися. А тоді вернулися на те місце, де вогонь палили, який загасили. Сухих гілок трохи наламали, сяку-таку халабуду змайстрували й у ній заночували. В сон провалилися одразу, бо дуже були потомлені дорогою. Збудило братів сонечко, яке пропхало свої теплі світлі промінці через щілини халабуди й доторкнулося до облич хлопців, і пташки, які весело на світанні виспівували, ніби тішилися тим, що вони вже не самі в цій місцині, бо люди прибули. Згодом на відстані близько ста метрів від лівого берега річки, що протікала між дерев, серед яких найбільше росло беріз, Мор і Шин збудували собі дерев’яну хату. Потихеньку-помаленьку стали брати в ній обживатися. Зробили сякі-такі меблі – стіл з лавами, два ліжка, де за матраци служило сіно, скриню – для зберігання всякого пожитку, полиці, щоби класти горщики, миски та горнята, які самі собі виготовили з глини (дід це вмів робити і їх навчив). Мор був мисливцем, тож що через день ходив у ліс на полювання. А Шин любив у землі копатися – сіяти, садити, а ще – рибалити. Ліси кишіли дичиною, тож м'ясо брати їли мало не щодня. Крім того, Мор приносив з лісу гриби та ягоди, пахучі трави, щоби варити чай. Гриби та ягоди не тільки варили, а й сушили, щоби на зиму мати. У річці водилася різна риба – карасі, лини, плотва, щупаки навіть. Шин ловив рибу, готував з неї юшку, запікав на вогні, а також сушив. Сіяв на скопаній лопатою (витесав з дерева) землі пшеницю, рвав квасок і лободу на суп у теплий період року. Їжі братам вистачало. Тож були вони задоволені, жили мирно-дружно. Вечорами любили сидіти на подвір’ї біля вогню, взимку біля печі, яку змурували в хаті. Гомоніли, згадувати минуле, співали пісні. Так минуло три роки.
Сумно стало братам від одноманітного життя. Захотілося кожному з них створити власну сім’ю. Ну, а де ж дівчат шукати? Вертатися в гори? Але там тих дівчат, як кіт наплакав, та й ті, не Бог зна, які. Вирішили піти в іншому напрямку – східному. Йшли-йшли, та й зайшли таку місцину, де люду багато проживало – за рікою великою, широкою, бурхливою. І місто й носили ту ж саму назву – Стрий. Зайшли до поселення, попали на торговицю. Товар купці іноземні привезли – сіль, одяг, взуття, посуд. Говорили не українською мовою, але деякі слова брати розуміли. На тій торговиці пригляділи хлопці собі двох дівчат – одна чорноока з темно каштановим волоссям, друга – зеленоока зі світло-русим, та й давай іти в атаку, підбивати клинці до них. А дівчата дуже й не пручалися. Парубки були ставні, гарні, медовим напоєм їх пригостили, то ж вони радо прийняли їх дружбу. За тиждень договорилися про нову зустріч. Прибули хлопці до Стрия зраночку, продали на торговиці тушку дикого кабана і тушки двох диких кіз, впольованих у лісі, та й пішли просити благословення на шлюб у батьків дівчат, уподобаних ними. Ті довго не думали, дали згоду. Хлопці прийшли в їхній дім не з пустими руками, а з гостинцями, розповіли, де живуть, чим займаються. Сподобалися вони батькам.
Другого дня зранку Мор та Шин за виручені на торговиці гроші найняли коней у Стрию і поїхали з дівчатами в гори до своїх батьків, щоби й ті поблагословили їх на шлюбне життя. І хлопців батьки дали згоду. А ще за два тижні відгуляли обидві пари спільне весілля – у Стрию. Файно відгуляли. Їли, веселилися, співали, танцювали, з алкоголю було тільки домашнє вино з малини-ожини, на меді настояне, але пили мало. Привели хлопці жінок до свого дому та й стали жити-поживати вже вчотирьох. Було у них по одній кімнаті на кожного, а кухонька – спільна. Жили, трудились, на торговицю час від часу їздили, продавали дичину, гриби, трави, рибу. Розжилися. Купили пару коней, інструменти, одягу різного. Морова дружина, Галина, завагітніла і стала підмовляти свого чоловіка, щоби той або сам будував хату, або брата заставив будувати, щоби окремо одне від одного жити. А як Мор буде жити окремо від Шина? Брати ж близнюки, двадцять один рік прожили плече до плеча – разом їли, разом виростали, роботу робили, науку здобували. Але задумався Мор.
Одного разу він, біжучи по лісі за зайцем, угледів в долинці біля кущика калини джерело. Спинився, пити хотів. Спека надворі в той день стояла незносна. Набрав Мор води у пригорщі, втягнув до рота. Гірко-солена! Як так? Що за чудо? І тут його мозок, мов хто колючкою діткнув. «Е, - подумав, - може з тієї води сіль можна буде добути?» Прийшов додому та й розказав братові про дивне джерело. «Можна буде попробувати випарити воду. А що, як і справді, з неї сіль можна буде добути?»
Пішли брати на другий день, поснідавши, в ліс до того місця, де Мор джерело знайшов. Він позначив дорогу, як вертався від нього додому – листки лопуха жмутами кидав кожних 10 кроків аж до дуба, що стояв біля знайомої йому стежки. Знайшли брати природню криничку з водою без мороки. Попробували на смак – солена. Набрали у дерев’яні відерця й почвалали в дім. Випарювали воду на невеликому вогнищі. Довго. Трохи солі здобули. Вкинули до юшки, що варилася. Спробували. Гіркувата, але все ж смачніша із добутою ними сіллю, ніж без неї. А сіль у той час, варто сказати, була дуже дорогою – на вагу золота.
Потихеньку-помаленьку організували брати невеличке виробництво по випарюванню солі – таки там, у лісі, біля джерела. Вирубали для цього трохи дерев та кущів, обгородили чисту від насаджень місцевість. Хатку поставили на ній, піч у одній із кімнат виліпили. Коли солі набиралося достатньо, їхали кіньми до Стрия або в Зідич і там її продавали. Про Зідич дізналися брати у Стрию на торговиці.
Тут надійшов час родити жінці Мора. Пологи в Галини відбулися без проблем. Привела вона у світ хлопчика, якого навали Златаном. Жінка з народженням сина – спадкоємця, відчула свою важливість і почала із ще більшим завзяттям, як до цієї події, лоточити щодня свого чоловіка – будуй окрему хату й будуй! А ще хотіла, щоби не поряд з тією, в якій вони досі жили, зводив, а на другому березі Березниці (так брати назвали річку). Чому не поряд? Бо, мовляв, Шинова жінка – Ірина, не може завагітніти, то буде заздрити їм, а це для дитини недобре. Послухав Мор. Почав будувати хату на другому березі Березниці. Брат помагав йому зводити житло. А як інакше? Близнята, нерозлийвода з малих літ. Коли Мор із жінкою оселилися в новій хаті, його жінка ще й такої заспівала: «А чого, це ви сіль разом добуваєте, продаєте і гроші ділите навпіл? Це ж ти знайшов солене джерело. Ти його власник. Сам випарюй сіль і продавай. І дичина твоя. А Шин нехай рибу свою продає і пшеницю. Довбала його, довбала і додовбала. Поділили брати бізнес. Рідко стали стрічатися. Шин образився на Мора. Одного коня він забрав, другого брат взяв до свого обійстя. Так жили рік – не сходилися, не спілкувалися, як чужаки якісь. А тоді у край їхній, це було якраз навесні, прийшла дивна хвороба, яка косила тварин поголовно – і ведмедів, і лисиць, і оленів, і косуль. Дичина у лісі вимирала. Вижили тільки ті окремі звірі, що воду бігали солену пити до джерела. Та невдовзі і джерело пересохло. Мор перестав видобувати сіль, вполювати якусь тварину в лісі стало для нього великим трудом. Риба теж дохла – і в ріці, і в озері. Тут ще й син Мора захворів. Забідкались брати та і їхні жінки теж. Що ж робити? За що їм це? - думали. І от однієї ночі приснилась Морові молода красива незнайома жінка з блакитною накидкою на голові. Вона сказала: «Якщо будете з братом, як це було колись, у мирі-дружбі жити, набутим ділитись, то джерело знову заб’є в лісі, й, може, не одне, а хвороба перестане переслідувати тварин». Шинові теж приснився сон тієї ж ночі. Йому теж явилась красива молода жінка з ясним поглядом в очах, з милим усміхом на лиці. Вона сказала: «Як пробачиш свого брата і будете далі жити з ним душа в душу, як це було колись, то хвороба, що вбиває звірів і риб, відступить, жінка твоя зачне того ж дня і вродить здорову дівчинку, а місцина, де ви живете, стане місцем оздоровлення для багатьох. Ви ж із братом будете вписані в історію краю, де оселились і де згодились». Збудилися вранці брати, розказали своїм жінкам сни, які їм приснилися. Вирішили, довго не роздумуючи, помиритися. Летіли одне одному назустріч, як лебідь до лебідки летить після довгої вимушеної розлуки. Зійшлися, обнялися, притулилися лобами, потерлися ними. «Віднині мир, любов і спільна праця!» - сказав Мор. «Віднині мир, любов і спільна праця», - повторив Шин.
З того часу жили вони сім’ями дружно, спільно працювали, одне про одного дбали і все те, що у сні їм казала незнайома красива жінка, збулося. І в Мора, і в Шина народилося ще багато дітей, а в їхніх дітей свої діти з’явилися. Про їхню місцину, що стояла в оточенні густих лісів, у яких били джерела солені та прісні, дізналися люди з різних боків. Вони стали приїжджати сюди, лікувати джерельною водою різні недуги. Багатьом допомагала вода. Згодом медики-науковці дослідили її в хімічних лабораторіях і визнали той факт, що вона й справді має лікувальні властивості. Лікарі навчилися ту ропу, що витікала з-під землі, розбавляти, в правильній концентрації подавати хворим для пиття та для прийому ванн. А селище згодом назвали Моршином на честь братів – Мора та Шина. Той, хто споживає моршинську водицю з добром і вірою в серці, обмиває нею тіло, отримує здоров'я та силу. Декому ж вода й вік продовжує. Так є. А як хто в це не вірить, то хай приїде до Моршина і перевірить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738780
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.06.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)