Знову в золоті ліс, знову птахи знялись,
Вдалину потягнулися з криком.
Облітає з беріз, обсипається лист
І спливає по течії тихо.
Скільки всього було і води протекло,
Не змели тебе хани могучі.
Ти мій Звягель стоїш, гордо тягнеш увись
Свої мури з гранітної кручі.
Древні контури веж, як на фоні пожеж,
На зорі відбиваються в плесі.
Пахне хлібом п'янким і Вітчизною дим
На казковому березі Лесі.
Тут хмаринки в обід, а вночі оксамит
Покривають квартали на схилі.
Ріже промінь пітьму і горять у йому
Діамантами крапельки білі.
Ти тривожно за нас бив у дзвони не раз,
Потім знову світився вогнями.
Йде весільний кортеж - і святкуючи теж,
Ти мовчазно блистиш куполами.
На косі річковій, рідний Звягеле мій,
Ще дитячі малюнки не змились;
Ти - кохання і біль, ти - досягнута ціль
І надії, що десь розгубились.
А в осінній порі, пестить липи старі,
Забавляється вітер над містом.
І на лапи ялин, біля самих вітрин
Жовте листя лягає намистом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739090
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.06.2017
автор: Леонід Луговий