Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
на роздоріжжях перекотиполя,
твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
а ти стоїш, наче горда наречена,
серед мужів норовистих,
все така ж недоступна...
Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
коханка...
Що прине́сла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
а у лоні – дитя,
що народиться теж
у кольчузі –
і не матиме стриму, ні віддиху,
кінні згубивши підкови,
налітаючи з лютим оскалом
на шатра сарматів –
ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
відвороту не знаючи,
кривду, як стяг, перейнявши...
Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
навернула його на дорогу, порослу євшаном,
аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...
[i]„ – Тримайтеся, браття наші,
плем’я за плем’я, рід за рід,
і бийтеся на землі нашій,
що належить нам і ніколи іншим...
Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!
Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх!
Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї,
і товчем до неї,
аби по смерті міг стати
перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
і щоб сказала:[/i]
[i]„Не маю винити того, хто є повен землі,
і не можу його відділити од неї,
хай у ній і пребуде!”*
[/i]
*тут вільно поданий фрагмент дощечок "Велес-книги", літопису язичеських жреців VІ ст. до н.е. - ІХ ст. н.е.
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740206
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 02.07.2017
автор: Сіроманка