Новела
Любця була одиначкою. Її батьки вимолили в Бога. Багато років по шлюбі Писаревські не мали дітей. Де тільки не їздили, до яких лиш столичних світил не зверталися, навіть у знахарок були. Усе даремно. Вже й надію втратили. І несподівано таке щастя.
І щастя неабияке. Любця зростала і красунею, і розумничкою. Бог немовляті щедрі дари поклав у колиску. І співала, і танцювала, і змалечку малювала такі картини, що ніхто й не сумнівався: буде художницею. А що добра на вдачу була. Батьки й сусіди натішитись дівчатком не могли. Ніколи тихо не пройшла. Завжди привіталася, завжди мала якесь слово потіхи для заклопотаних сусідів.
Любця закінчила школу з медаллю і вступила в столичний інститут декоративно-прикладного мистецтва. Вступити - вступила. А от закінчити навчання не довелось. Уже на першому курсі ошелешила батьків новиною: "Виходжу заміж." І за кого хотіла віддатися.?За шибайголову із сусідньої вулиці Петька Книша .Закохалася й не було на те ради. Батько хлопця згорів від горілки. Спилася й мама. Хлопець не раз із бару волочив її напівживе тіло. Сусіди давно обминали занедбану халупу Книшів стороною.
Ох, як голосила пані Писаревська - мама Любці, коли вчула, що єдиначка заміж за Петька Книша зібралася:
- Та не пара він тобі! Не пара! З тої хатіи нічого, окрім лайки не чути. Буде зневажати тебе так, як його тато-небіжчик зневажав свою жінку. За кого ти, дитиночко, віддаєшся? Пропаща твоя долечка, а з таким зятем і ми пропадем.
Але Любця стояла на своєму:
- Без нього жити не буду! Кохаю і весь вік буду тільки його любити.
То що мали робити Писаревські з тим коханням. Зладували Любі весілля. Але, коли молодим натягали обручки, то обидвоє ридали так, як на поховку... Передчували, певно , недоленьку своєї одиначки. Батьківське серце все знає.. Ой, Боже, Боже, чом то так: де доньок сім, там і доля всім, а де є одна, там і долі нема.
Який там університет. Петька ревнував Любцю до стовпа. За рік мусіла покинути навчання.Тільки б йому добре було, тільки б він не нервувався, тільки би в хаті криків та бійок не було. Але Петька не вгамовувся. Сиділа в хаті, чому сидиш, йшла з дому, чому пішла... А той на тебе подивився, а той поглядом провів... І за все відповідала Любця. Не раз і не два синці під тональним кремом ховала.
А потім я надовго виїхав з міста. А коли повернувся і випадково зустрів на автобусній зупинці стару жінку, то спочатку й не впізнав у ній Любцю. А ми ж були майже ровесниками. Зі мною привіталася літня пані. Одягнена в зіпраний светр і якусь безрозмірну спідницю. Сиве волосся, затягнене у “кінський хвіст” і головне - в гарних синіх очах не було життя. Невже це була Любця? Перша красуня і реготуха?
Але це була вона, Любця. Моя сусідка. Я запросив її на каву в маленьке кафе, які є на кожній автобусній провінційних містечок. Їй потрібно було виговоритись.Тому говорила лише вона. Це був монолог жінки,яка стояла уже на краю прірви. І одне слово могло вирішити: вона впаде, а чи затримається...
“Він знищив мене. Він розтоптав мене, - розпочала Любця крізь сльози. А ти знаєш, він мене інакше, аніж дурепа не називає. Все, що б я не зробила, що б не сказала - не так! Дурепа, мовчи. Дурепа, твоє місце на кухні. Сина я погано виховую, бо дурепа й погана мама. Кожну копійку я мушу в нього принизливо просити. А він захоче - дасть, а захоче, то й не дасть, що буває частіше. І чим більше я йому догоджаю, тим більше він знущається з мене. Але куди піду? Батьки померли. Хату він змусив мене продати. Дуже хотів бізнесом займатися. Але прогорів. Він внушив мені. Що я дурепа. А я й повірила...”
- Любцю, але ж ти колись малювала такі чудові картини?
- Малювала. Тайком від нього. Годину-другу, коли його дома не було . Але він раз знайшов мою схованку. І все спалив. І фарби, і пензлі. Обзивав нездарою, дурепою , посьміховищем . Лише одну картину якимось чудом вдалось на горищі заховати.
- Любцю, а ти можеш показати мені цю роботу? Я нещодавно робив інтерв’ю із відомим галеристом. Попрошу його оцінити твою роботу , нехай професіонал скаже свою думку.
Ми домовились зустрітися уже ввечері цього ж дня. Вона принесла мені невелику картину замотану в біле простирадло.
За декілька днів я був уже в столиці. І, як обіцяв Любці, показав роботу галеристу. І його слова прозвучали, як вердикт:
- Нічого особливого. Художниця, безумовно,талановита. Але таких сьогодні багато. Нема індивідуального стилю. Нема родзинки...
У цей же вечір я зателефонував Любці.
- Люба, якщо стоїш, то сядь. Він сказав, що твоя картина - шедевр. Вона буде окрасою його галереї. А щепросив і вмовляв мене продати твою роботу. І я погодився. Даруй, але я не встояв перед ним.Бо він так просив, туже так вмовляв.... Завтра відішлю тобі гроші. Купи, будь ласка, фарби. І малюй.
Я збирав гроші на новий ноутбук. Але зрозумів, що старий ще не такий старий і може послужити якийсь час.. Цього ж дня гроші надіслав Любочці.
А потім життя закрутило. То одна країна, то інша. І про Любочку більше нічого не чув, аж до того дня, коли...
коли отримав запрошення на одну міжнародну виставку майстрів пензля. Про неї писали у всіх газетах. А я якраз в той час жив у Лондоні, то з радістю прийняв запрошення.
... Вона сама підійшла до мене. І це вже була зовсім інша людина. Доглянута, красива жінка. Впевнена у собі. А головне - її сині очі випромінювали щастя.Так, це була Любочка. Моя сусідка - Любочка. Вона працювала із відомими галеристами. За її роботами полювали колекціонери.Вона мала ім’я і , звісно, гроші.
- А знаєш, коли в мене почалось інше життя... коли ти сказав, що галерист N. купив мою картину. Спочатку й не повірила, але коли отримала гроші за продану картину, то зрозуміла, що я спраді дурепа. Дурепа, бо так безглуздо витрачала своє життя. Довго розповідати, через що довелось пройти мені в цьому житті. Нерідко обирала, що купити: хліб, чи фарби. І я купувала фарби. Важко мені було, ти й уявити собі не можеш, як важко. Але я знала одне: більше ніхто в світі не посміє назвати мене дурепою. І коли я повірила у себе,прийшов успіх.
Оксана Максимишин-Корабель
5 липня 2017 р
Португалія
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740689
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2017
автор: ОксМаксКорабель