1
Кобзар Тебе благав усьому людству,
О Господи, послати братолюбство.
Приєднуюсь. Та ще прохання маю:
Ще й боголюбство дати всім благаю.
2
Я, живучи серед прекрасних гір,
В природі бачив усмішку Твою,
Я чув Твій шепіт в звуках її лір,
Які лунають в тихому гаю.
Так я почув наказ до мене Твій.
І зараз Ти всміхаєшся мені,
Даєш відчути голос Твій живий
Ще більше в ці нові для мене дні,
Коли я бачу багатьох людей,
Що загубили віру і любов
Між хибних вартостей, дрібних ідей,
І повертаю їм надію знов.
3
Моє життя колись проходило з Тобою
В Твоїй обителі любові і краси,
Оточено Тебе де янголів юрбою,
Де відбивається в краплиночках роси
Не сяйво сонця, а Твоя жива усмішка,
І скрізь лунає голос Твій чудовий де,
І вистачає де усім, і навіть з лишком,
Блаженства, що від Тебе променем іде,
Де ти у центрі всього, де Ти є об'єктом
Загальної любові і служіння всіх.
Та якось, Господи, Тобі позаздрив дехто —
Один злощасний дурень, безпросвітний псих.
Повстав він та залишив вічне слугування.
І відповідь Твоя на те була проста:
На милування не буває силування.
Його тримати Ти, о Господи, не став.
Ой, горе мені, горе, невтишиме горе!
Зайшла далеко надто помилка моя.
Я плаваю в своїх гріхів огидних морі.
Бо той злощасний дехто, Господи, — це я...
4
Якщо людина не живе Тобою,
Яке тоді у неї щастя є?
Її життя зеленою нудьгою
Чи метушнею марною стає.
Як тіло без повітря умирає,
Без світла очі сліпнуть як в пітьмі,
Як мати миті спокою не має,
Коли її розлучено з дітьми,
Отак душа без Тебе — наче мертва,
Нікчемна, сохла, ялова трава.
Душа без Тебе — книга, що в ній стерто
Усі суттєві, змістові слова.
Отож в душі без Тебе, як в пустелі,
Як у в'язниці, щастя не знайти,
Там лиш холодні, мертві, сірі скелі,
Бо зміст душі, о Господи, — це Ти.
5
Я є не тіло це, я є душа, я — та,
Самодостатня що і вічна апріорі,
Та що була б однак безживна і пуста,
Що не займались в ній любові б чисті зорі,
Що радості дощі б не струменілись в ній,
Не милував її блаженства б ясний місяць,
Якби не посідав, о любий пане мій,
У всім її житті Ти сонця чільне місце.
6
Я — духовна душа, я — частиночка почту Твого,
І призначена я для Твоєї лише насолоди.
Ось, мій Господи любий, до Тебе я прагну чого.
Вічна єдність з Тобою — потреба моєї природи.
Бо без Тебе я навіть не знаю, навіщо я є,
Бо позбавлене сенсу без Тебе моє існування.
Я є тільки для Тебе, і вічне жадання моє —
Завжди бути з Тобою, Твої вдовольняти бажання.
Як повітря потрібно для того, щоб тіло жило,
Так достоту духовній душі Ти потрібен, мій Боже.
І утрата Тебе — це найгірше у всесвіті зло,
Бо це смерть для душі, бо я жити без Тебе не можу.
Я — духовна душа, Ти володар мій вічний, мій пан.
Я є власність Твоя, що від Тебе пішла і пропала.
Нісенітний, болючий, нестерпний мій нинішній стан
Без володаря любого, без мого любого пана.
Я займаюсь всіляким безглуздям, заповнити щоб
Порожнечу в моєму бутті, цю з Тобою розлуку.
Та, знесилівши вкрай з безнадійних, розпачливих спроб
Замінити Тебе чимось іншим, я маю лиш муку.
Я — духовна душа, я належу Тобі, я — Твоя.
Повне право я маю на те, щоби бути з Тобою.
То дозволь вже мені повернутись до Тебе, бо я
Без служіння Тобі відчуваю себе неживою.
Цей мій вірш, цей мій лист — крик про те, що нестерпно болить,
То молитва моя відчайдушна, моє то благання:
Подаруй мені змогу служити Тобі кожну мить.
Я — духовна душа, я є вічне Тобі слугування.
7
Я — Твій. Ти — мій. Було так, є і буде.
Мого це існування сенс і зміст.
Присутній вічно Ти скрізь і усюди,
Господар Ти усіх часів і місць.
Але, як хмара сонечко ховає,
Отак в моєму серці всякий бруд
Взаємини з Тобою покриває,
І все тоді в житті — даремний труд.
Звільни мене від всього того бруду
І не ховайся більше поміж хмар —
Бездомішково хочу я і буду
Тобі служити, о мій володар.
8
Дізнаючись все більш про Тебе,
Щасливо жити ми навчимсь.
Наповнитись нам, Боже, треба
Тобою, а не іншим чимсь.
Знання без Тебе, як отрута,
Нас обертаючи в сліпців,
На розумі і серці пута
Зашморгують з усіх кінців.
Знання без Тебе — чорна темінь,
Що в ній блукаємо ми всі,
Ланцюг то і нашийний ремінь,
Що стримує нас, ніби псів.
Лише в Тобі однім найвища
Практичність, мудрість і любов.
Вливати інше нам навіщо
В наш мозок і у нашу кров?!
9
Любов — це кульмінація закону,
Що заповів на віки вічні Ти.
Любов — це стан свідомості, в якому
Ми шаленіємо від доброти,
Що в серці нашому, мов сонце, сходить,
Що плавить сталь роз'єднаності ґрат,
Незламною що робить міцність згоди,
Бо кожний нам тоді стає мов брат.
10
Ти мене привернув, любий Господи, навіть не тим,
Що про мене пильніш дбаєш Ти, ніж про Себе Самого,
Що Ти любиш мене, як умієш любити лиш Ти,
І що маєш Своє унікальне становище Бога,
Що тримаєш Ти все у Своїй нездоланній руці,
Що розв'язуєш Ти всі можливі у світі питання,
Що лише тільки Ти вдовольняєш потреби усі
Незліченних істот, наших душ вдовольняєш бажання.
Ти мене привернув, вкрав мій розум і серце моє
Не становищем, ні, а Своєю особою, Боже,
Бо в особі Твоїй дивовижні властивості є,
Що, крім Тебе, ніхто, любий Господи, мати не може,
Бо Твоїх почуттів, дій, думок незрівнянна краса
Так вражає мене, що все інше мені не цікаво,
Бо люблю лиш за те я блакитні оті небеса,
Що утілена в них Твоя усмішка щиро-ласкава.
11
Не віддамо ми навіть однієї миті
Служіння, що нас, Боже, з'єднує з Тобою.
Ми вічністю за неї згодні заплатити,
Якщо ту вічність не наповнено любов'ю.
12
Сказати, що Ти — Бог, — це надто мало.
Та більш за це нема у мові слів.
Щось в мові слів не вистачати стало...
А я про Тебе скласти вірш хотів...
Про Тебе вірші, Господи, складати,
Я зрозумів, мені не по плечу.
Сказати, що Ти — Бог, це не сказати
Нічого. І я в захваті мовчу...
Із циклу віршів 2011 року "Злива щастя" www.PetroRuh.com/2011.html
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742676
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.07.2017
автор: Петро Рух