Важко жити під одним дахом з творчою людиною… Цього висновку я дійшла однієї суботньої ночі, коли знов без запрошення до мене приперлася Муза.
Де її тлумило до цього моменту залишалось невідомим, та весь її вигляд, розбурханий, з яскраво палаючими очима, говорив мені, що її відпочинок значно багатоманітніший за мій.
Вона рухом вправного фокусника дістала з книжкового й паперового Монблану (мого столу, що завжди у творчому хаосі) записника для віршів та «трофейну» ручку (мені її на літературнику подарувала сама Леді Бо), і дала наказ: «Пиши!»
Я тицьнула Музі в руки свій мобільний і промовисто вказала на годинник. Вона поглянула, байдуже звела плечима і промовила: «І що, що вже 5-та ранку? Мене те не обходить! Я ж можу більше й не прийти….Або записуєш, що кажу, або вже йду!»
Я важко зітхнула, взяла записник і слухняно почала виводити потрібні літери. А Муза, мов наглядач, стояла наді мною і задоволено контролювала весь творчий процес.
Хоча за вікном і відкривав свої ще сонні оченята світанок, та мені все ж бракувало нормального освітлення, тому літери ставали гігантськими, таємничими звірятками, яким був затісний кліткований рядок…
Мій коханий чоловік міг би мирно та спокійно спати у ліжечку, якби не…..його навіжена дружина, яка в пошуках світла згадала про давно не використовувану настільну лампу, що встигла добряче припасти пилом. Лампа знайшлася напрочуд швидко, а ось провід неї… Організована заради нього пошукова експедиція могла змусити прокинутись більшу половину будинку, а не лише людину, що спала на відстані руки.
Врешті-решт я ввімкнула лампу, дописала вірша, і здавалось на цьому можна було б покласти крапку. Та не все було так просто.
Я вже відклала в бік записник, вимкнула світло і лягла назад у ліжечко, сподіваючись хоч трохи подрімати. Та раптом я помітила, що Муза так нікуди і не вшилася. Більш того, вона дивилась на мене чомусь з німим докором. І тут мене сліпучою зіркою осяяла думку, що Муза хоче внести зміни до щойно написаного вірша. Я була змушена виконати її прохання.
Так вона підводила мене з ліжка ще з кільканадцять разів, аж поки не зафіксувала все бажане на папері. Тоді нарешті ця пані пішла, на прощання радісно гримнувши дверима. І я побачила, як після цього феєричного жесту в мого чоловіка ввісні нервово засіпалось око….
© Леся Приліпко-Руснак, 10.07.17
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742681
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.07.2017
автор: Леся Приліпко-Руснак