Кілька років поспіль спостерігаю сірих ворон. Ці птахи - звичні сусіди людини, в містах їх не бракує; однак вони, які усі воронові, сторонньої уваги цураються. Не тому, що полохливі, а тому, що розумні: передбачають, що увага людини має таємний і неприємний підтекст: випатрати, щоб дослідити, або випатрати, аби зжерти... Я таких намірів не мав, може, вони й це второпали та не дуже ховалися - так-то ворони, щойно помічають спостереження, або вшиваються, або мімікрують - поводяться як інші птахи, отакі от розумахи! - Загалом птахи з бінокулярним зором завше кмітливіші за птахів, які такого зору не мають і дивляться на вас - як-от курка - лише одним оком водночас, лівим або правим, але не обома (тому що перші – хижаки, а другі - здобич, еге ж). А ворона - якщо таки трапиться поруч - дивиться на людину очі в очі, обличчя в обличчя. А людина - це ж самозакохана мавпа; охоче знаходить антропоморфність навіть тем, де нею не пахне; боги - і ті в нас людиноподібні. Отже, зустрівши погляд ворони - очі в очі - мимохіть відчуваєш себе віч-на-віч із рівним, тобто з отим, що ми кличемо "розумним життям".
Отже, спостерігаю. Щороку мають вони вороняток, а як ті підростуть, навчають їх ходити, літати, полювати та всього такого іншого. Молодь сірої ворони - особливо у супроводі батьків, які ніколи не кидають дітей без нагляду, - на вигляд нічим не відрізняється від дорослих. Ворони-дітлахи навіть більші за мам і тат, бо вгодованіші, а життя ведуть пільгове, комфортне: їжі не добувають, у воронячих змаганнях і суперечках участі не беруть, своїм розумом не живуть. Отже, вороняток видає поведінка: літають вони кепсько - щойно здіймаються в повітря, їх починає кидати туди-сюди, крила, хвіст і повітря ще їм не коряться, ніщо не свідчить про майбутню повітряно-військову майстерність і звитягу - о, так, колись подивіться, як ворони б'ються в повітрі або женуть сороку! Зате воронячі дітки бігають надзвичайно прудко - коли дивишся зверху, з балкону, як тікає сполохане вороня, здається, то не птах, а велика сіра кішка промайнула та зникла під деревом.
Казав, розумні вони. Отже, малих ворон, як і малих людей, відрізняє дитячий розум. Ворони гуляють під моїм вікном, шукають щось поснідати. Кидаю шматочки хліба; мале, зрозуміло, надшвидко тікає (до речі, зір у ворон не просто бінокулярний, але й гострий, а поле зору - широке; щойно я кидаю хліб, мале його помічає та шукає прихистку під деревом). Мати не біжить, вгледівши хліб ще в повітрі, - а її спокій є сигналом малому: все ОК. Воно - знову надшвидко - біжить по хліб, а я кидаю йому ще кілька шматочків. Вороня під пильним материним оком набиває дзьоб хлібом - один-два-три... чотири... п'ять шматків! - доки все це не валиться з рота долі. Мати підскоком дістається до малого, показує: дзьоб-і-ковть. Воно дивиться, та знов собі: один-два-три... чотири шматки! – доки все це не валиться з рота на землю. Мати йому ще раз: дзьоб-і-ковть. Мале второпало та вчинило, як слід: дзьоб-і-ковть... дзьоб-і-ковть...
Казав, самозакохані ми, антропоцентричні. Дивлюсь на своїх сірокрилих сусідів і гадаю собі: все в них, як у людей. Батьки дбайливі, турботливі, відповідальні, вихованням-турботою до запаморочення (ретельно закреслене) втомлені, а втомою аж знецікавлені; діти безтурботні та безглузді, в усьому (by default) покладаються на батьків. А тоді далі: якщо воно так скрізь ведеться, і в людей, і в птахів, та ще й в таких розумних як ворони, певно, так воно і має бути в нашому світі, населеному людиноподібними істотами та людиноподібними богами.
Трапляються інші спостереження, такі, що (ніби) заперечують подобу - воронячу та людську чи людську та божу. Але тут ви вже самі вирішуйте, що до чого, мої дорогенькі, самі, я ж вам не матуся, а ви мені не воронятка, дзьоб-і-ковть вже знаєте! Вітром викинуло з кубла вороня; його підібрали дві жіночки та понесли кудись - а понад ними весь час, скільки їх бачив, у повітрі наче дві чорні блискавки билися-кидалися, волали-стогнали. Так і зникли вони за рогом: двійко задоволених жінок із пташеням, прихованим під куртку, та дві знедолені ворони над їхніми головами.
Інше вороня, що випало з гнізда, втрапило в зарості трави серед кущів. Ані жадібні до братів менших люди, ані ласі до воронятини коти не помітили дитинча. А воно сиділо тихо-тихо, ані пари з вуст - чекало, сподівалося, вибачайте вже (щойно заперечену) антропоморфність моєї здогадки. І батьки знайшли своє чадо - тихо та непомітно почали його годувати, та годували, доки не відросли йому крила, а тоді забрали його назад до гнізда.
...певно, все ж таки воно так і має бути в нашому світі, населеному людиноподібними істотами та людиноподібними богами.
31 липня 2017 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744163
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.07.2017
автор: Максим Тарасівський