I
Вночі, коли зорі чарують,
У думках, що тривожать мене,
Знов дорогу до істин будую,
Та вже вранці відкидую це,
Чи це все, що на світі я можу?
А можливо, цей шлях не мені,
У конверті , що посланий Богом,
До світів, що живуть у війні,
Чи прокляття, чи дар цьому роду,
Я бунтар, чи простий мандрівник,
Що дорогами бродить до Бога,
Та щоразу звертає із них?
Я приречений думу тягнути,
Бо за праведне серце щемить,
І з бажанням, не можу заснути,
Коли бачу занедбаний світ,
Вже в дорозі. Не можна вернути,
До спокусливих днів і ночей,
Та ступивши, не можу збагнути,
Чому поряд немає людей,
Чому кожен хреста свого скинув,
І тікає від неба чимдуж,
Як же сталось, що сумнів загинув,
У думках, обеззброєних душ,
Нам розкажуть: як жити, чим жити,
Куди йти, і яка в нас мета,
Ще покажуть кого не любити,
І пораду дадуть на літа,
Аксіома забутого дива,
Постулатом для кожного з нас,
Хоч людина в душі не щаслива,
Та не змінює свій антураж,
Це лиш вступ у єдину поему,
Монолог, що пом’якшує гнів,
Двох світів, що складають систему,
Оправдання розтрачених днів,
Ці мотиви прості, зрозумілі,
Для усіх, хто ще може читати,
Сподівання, сердечні надії,
Що цей погляд хтось зможе прийняти.
II
Прямо в серці уявного світу,
Є країна заможних людей,
Там немає нужденних одвіку,
Не існує колізій ідей,
Кожен житель - частинка системи,
Всі на службі життя механізму,
Не бентежать їх інші проблеми,
І немає там зовсім трагізму,
Вся країна - поміст для спектаклю,
Відшліфовані ролі, ефіри,
Без любові, але у достатку,
Це країна «Людської зневіри»,
Полігон, де розстрілюють щастя,
Добровільне відселення душ,
Хоча вчора людина неслася,
Вслід за мрією віку чимдуж,
Та тепер на розпуття руїні,
Між розвалин надії і віри,
Майже вбита, стоїть на колінах,
Вже не маючи вищої цілі,
Чому пасти так низько прийшлося,
Де ті крила, що несли її?
Мабуть, в світі вже так повелося,
Розбиватись об мрії свої,
Це зневіра!
Любов не розділена!
І душа, що від тіла загинула!
Світопогляд на два не поділений!
Віра в правду, що серце покинула!
Чорні паростки в світле побілені!
Несправедливість, що світ перекинула!
Навіть маючи все, що потрібно,
І купаючись під волі дощем,
Ми бажаємо більше все рівно,
Та ховаємо себе під плащем,
І на голці нав’язаних цілей,
Досягаємо псевдо вершин,
Вже не ділимо на чорне та біле,
Не рахуємо щастя хвилин,
Але знову не бачимо дива,
Наші плани і наші мотиви,
Закривають нам очі, брехливо,
На людей, що не мають поживи,
Чи можливо змінити систему,
Як духовність скупили за цент?
Розгадати життя теорему,
Коли часу немає на це?
Чи можливо змінити систему?
Коли всюди кричать «Фаталізм»,
Чи потрібно писати поеми,
Коли в моді лиш матеріалізм?
Наше право - коритись, змиритись,
Наше право - пробачити гніт,
Але потім не треба жалітись,
На порожній, забутий граніт,
Не придумую ні напрямку, ні жанру,
Не фанатик я, і навіть не схоласт,
Але знову сподіваюсь, що не марно,
Через себе пропускаю дисонанс,
Як скінчиться каденція хтивих,
І вся мода розсиплеться в прах,
То й закінчиться пошук мінливих,
Для душі не потрібних багатств,
Свою думку закінчу з трикрапки,
Що є вічним - залишиться ним,
Хай немає на світі порядку,
Та душа ще знаходить розрядку,
У любові, посеред війни!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744471
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.08.2017
автор: Дмитро Лісаєв