[b][i]“…коли святі пращаючи чуття,
лиш серце плаче – в оці сліз не маєш,
тоді нещасний ти, тоді пращаєш
останній сон, останній цвіт життя”[/b]
(Уляна Кравченко)
[/i]
Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…
… Мій вогнику, а ти собі палай!
Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…
Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!
… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а н а м и, квіти – в і д ц в і л и.
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744809
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2017
автор: Сіроманка