Мої сирітські повоєнні...
(Вихователю, педагогу, вчителю дитячого будинку
с. Лебединка, Марії Власівній Воронянській , а, також, всім сиротам повоєнних років присвячую!)
Мої сирітські повоєнні
на щастя й радість не рясні.
Які часи були тісні?..
Злиденні були і нужденні,
одноманітні і буденні.
Та щирі були
і – натхнені !
Я часто бачу вас вві сні …
Я знову тут, мій рідний краю!..
Де серцю тую міць узяти,
щоби порив душі здержати?..
Ніхто не скаже.
Й я не знаю.
Думки сплелися…
Заридаю…
І вже з полегшенням згадаю
про те,
чому вже не бувати…
Над Ятранем* хатки біліли …
А, в теплім мареві, поля…
І вздовж дороги – тополя
стрункими свічками стриміли
й легенько листом лопотіли
так, ніби піснь яку бриніли.
Ніким не збагнену.
А, я?..
Малий хлопчина
без притулку!..
Один із тисяч.
Сирота.
Один, без мами,
вигляда з-за рогу вулиці.
Мов вурка!
Чи хліба кине хтось, чи булку,
оглянувшись, мерщій до шлунку
відправлю похапцем.
Біда.
Біда над нами чатувала.
Дарма, що скінчилась війна.
На цій землі була ціна,
яку вона ще вимагала.
Бо не нажерлась.
Готувала
кривавих оргій з діток малих
за їх допитливість.
Сповна!
І лютувала в тихім краї,
бо полишила за собою
для смерті і каліцтва зброю.
В долинах і степах, і в гаї,
Зеленій Брамі* – пам’ятаю.
Про це я вам розповідаю.
Труну несли ми за труною…
Дітей малих, малих сиріт,
немало згинуло в ті роки!
Котрі були поодинокі.
Не знає те великий світ!
Не розповість Вам жоден гід.
О, Боже, Боже, скільки літ
вмістилось в пам’яті глибокій!..
Поміж ярами і степами,
як намальована картинка,
село велике - Лебединка*.
А ось і я.
І звісно - самі.
Крадуся боязно ярами,
городом, парком і садами.
Худий, як трясця, як – жердинка.
В лахмітті тому, що дісталось
від попередніх пацанів.
Таких же, як і я - «панів»!
Дісталось, а можливо – вкралось.
Можливо, в дитбудинку далось.
Не дуже те запам’яталось.
Та то дарма. Не треба слів.
Не в тому річ. Не в тому справа …
Було фортуною і щастям,
як щось і десь вдавалось вкрасти,
обвівши сторожів, облаву.
Тоді нам було - «чивотало»*:
Поїсти досхочу, на славу,
чогось поживного і в сласті …
Я згадую. Було давно …
В далекі повоєнні роки.
Всі наші необачні кроки.
Як вперто бились за «мандро»*,
за краще місце у кіно.
І за нажите барахло.
Дубасились в лице і в боки …
За зраду всім «робили темну»*,
накинувши великий плед.
Від сну будив «велосипед»*.
І «шкарбанами»* потаємно
ми визначали суть проблемну,
що зародилась в нас взаємно.
Життя було у нас не мед …
Дверима нам було вікно.
Туди завжди ми були вхожі.
Ну, а дахи були нам ложі,
з яких дивились на панно.
Живе, строкате полотно,
задовольняючи нутро.
І все дразнили перехожих.
Ми на дахах відпочивали.
Там - недосяжні і великі!
«Ясир»* ділили на «партики»*,
що перед тим ми десь украли.
По «фені скопом всі бодали»*.
І рáзом всі «оркестром грали»*.
Галасували наче дикі …
Щоб нас настроїти на лад,
бо не були ми еталоном,
ті, вихователі-дракони,
все «лікували» нас від вад.
В лінійку шикували, в ряд.
То різками «ласкали» зад,
то в злобі - били нас ослоном!..
І лупцювали всіх до крові…
Завжди ми мали мордування
за всі дитячі пустування.
За наші справи витворові,
за те, що були гонорові,
эа інші дії нездорові.
Таке вже було виховання.
За те і ми - не дуже вдячні,
за їх потуги неудачні.
Завжди не слухали порад,
зі зла – курили самосад,
кривили пики недвозначно
і матюкали їх пресмачно.
Та об’являли їм джихад.
Мабуть, ще довго ми б «бомжились» …
Раптово скінчилась «бузá»*.
Ми всі зігнулись, як лоза.
І враз усе те припинилось.
Що було, десь-то покотилось,
як тільки Ви у нас з’явились.
Бо Ви наповнили пузá.
Не тільки їх, а й наші душі.
Добром і світлом, і теплом
на бистрій течії веслом
ви вигрібали на аркуші
серед суцільних хащ і глуші.
Життя вдихали в наші уші.
Від Бога були нам послом!
Я пам’ятаю той у сквері
зелено-шовковий лужок…
Де, посадивши нас в кружок,
і в зовсім дружній атмосфері,
спокійно, в лагідній манері,
до світла відкривали двері.
Нам про життя вели урок …
Ми – хулігани й рецидиви,
босяк і ледар, «обормот»,
вас слухали, відкривши рот.
І уплітали Ваше чтиво,
всіх знань, понять велику силу,
про різні невідомі дива.
Лікуючись від нечистот.
Наразі згадую ту днину.
Часи поразок, перемог,
часи прозріння і тривог,
як світла Ви несли лучину …
Своєю вдячностю данину
я віддаю Вам всю глибúну.
Людина, вчитель, педагог!..
Ятрань* - річка на Кіровоградщині. Впадає в річку Синюху. Оспівана Т.Г. Шевченком.
Лебединка* - село, в якому в післявоєнні роки знаходився дитячий будинок для безпритульних дітей.
Зелена Брама* - назва лісу на Кіровоградщині, де точилися запеклі бої.
На жаргоні безпритульних:
«Чивотало»* - дуже добре.
«Мандро»* - хліб.
«Робили темну»* - тому, хто провинився темної ночі, накидали плед і всі гуртом били.
«Велосипед»* - тому, хто спав і не хотів вставати між пальці ніг вставляли папірець і підпалювали. Рухи його ногами при цьому нагадували їзду на велосипеді.
«Бузá»* - творити непослух.
«Ясир»* - вкрадене або здобуте.
«Партики»* - частки кожного із здобутого...
«По фені скопом всі бодали»* - балакали на своєму жаргоні.
«Оркестром грали»* - імітація гри духового оркестру.
Одні постійно повторюють: «Блін, блін …». Другі : «Пів бліна, пів бліна …».
Треті: «Тумба, тумба…»
Четверті: «Іста, іста, іста драта …»
П`яті в такт: «Ростуть віники на бані, шевелить вона губами …»
Якщо всі будуть це промовляти розмірено і одночасно – враження таке, ніби грає духовий оркестр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745071
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2017
автор: Устин Кармелюк