Як часто залишають сили, коли до щастя - лише крок,
Останні двері відчинити слабшає рука…
Страхи бентежать, сумніви і докори сумління,
Коли нарешті бажаний приходить строк -
Як вислизає з рук матерія тонка.
Так дехто скаже: то ілюзії, а це – прозріння.
Неначе не за щастям біг, а рухав жереб долі,
Щоб тільки не спинитися напівдороги,
Забіг шалений часто рятував від самоти.
Ти думав: чи підвладне щастя нашій волі?
Таємні двері де , чом щільно заросли пороги?
Якщо щасливі є, тоді чому не ти?
Та знай: хтось - підсвідомо, інший найзавзято -
Зробили крок останній – наче в смерть ,
І саме так помер у серці нещасливий,
А народився інший, вільний,Бог йому за брата.
Цей катаклізм новим заповнив душу вщерть.
На мить чи на роки – ЦЕ щастя незрадливе.
© Олена Зінченко 2017
Слідуй за своиї натхненням , і Всесвіт відчинить тобі двері там,де раніше були стіни.
Жозеф Кембелл
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745452
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.08.2017
автор: Zinthenko Olena