«Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують...
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...»
Т. Шевченко.
Вкраїно, ненько, наші долі
переплелись.
Багато солі
Удвох ми з’їли.
Все спізнали
І подружились.
Мо, й навік?..
І йдем одним широким полем.
Хай, що не кажуть, а твій біль
ятрить мене жагучим болем,
бо непокоїть тая сіль,
що з’їли ми удвох поволі.
Перлино світу! Що з тобою?
Вже не чаруєш ти красою
славетних лицарів своїх.
Гнилі ставки.
Гнилі річки
течуть нітратними полями,
неначе в тій страшенній казці.
І радіацій «ржаві» плями
синів твоїх по злій указці
вже запроваджують до ями.
Куди піти?
Куди подітись?..
Росою праведною вмитись...
Ми - недолугії раби,
мутанти підлі й безхребетні.
Для чого в світі живемо?
Щоб пити кров
і «жрать» ковбаси?
Лихі діла нести?
А мо?
Нащадкам зробимо припаси,
а потім тихо помремо?..
Вже все зробили.
Горе! Горе!
Брат братом знову нивку оре.
До поту крові.
Ще й ганя,
щоб більший шмат отшматувати
собі у пельку пирога.
А тре - то й буде катувати,
якщо не так ступне нога!
То, що ж це робиться сповна?!
Та, схаменіться! Це ж війна!
І нами править божевілля.
Ми – самоїди!
Камчадали!
Самі себе їмо спроквола.
Й тим більше радості й надій,
чим гірше робиться довкола!..
Це ж – розум з’їхав!
Боже мій!
І недарма під серцем тисне,
Бо вже гримить.
А може й блиснуть.
Страшної сили буревій
зламає все, безжалісно змете:
і правих, і не правих.
Всіх загорне у безвість.
Спалить!
І смерть посіє між братами...
Хай пам’ятає, хто лукавить:
« Ходити темними ходами,
де треба ясність – самогубство».
1996 рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745882
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2017
автор: Устин Кармелюк