Через роки, через віки
Загляну сміло у минуле.
– Яка ж моя земля таки! –
На крилах думка промайнула, –
Ген, товпились рясні гаї
Побіля білих хат з садами,
І повітки були свої,
Й поля, з ворожими слідами,
Й вусаті милі парубки,
В розкішних диво-шароварах,
В сорочках вишитих дівки,
Що зналися на травах-чарах.
А молодиці ж бо які!
Кров з молоком – про них казали,
То все – дружини козаків,
Хоч і жили не в царських залах.
А вже як прийде та пора,
Коли сади радіють цвіту,
Щебече всюди дітвора –
Немає кращої у світі.
Були й такі тоді часи,
Коли хати вогнем палали,
Та нікому було гасить,
Бо у полон людей тих гнали.
Все витримала ця земля
Й як молодиця після родів,
Ще краща стала. Й звеселя
Її природа всі народи.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746465
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 17.08.2017
автор: Ганна Верес