Вчора дісталась домівки і відчула: відбулося щось хороше.
– Неодмінно хороше!– усіма своїми собачими засобами інформацїі попереджав Рекс, моя вірна охорона.
Давненько не бачила його таким...летить щодуху назустріч, шерсть виґрає на сонці і такі радісні-радісні собачі очі.
– Що?-дивуюсь,ну, розказуй вже, бо кортить
– Хазяїн повернувся!- «розповідав» щирий собачий хвіст.
– Та невже? А...де?
Він вийшов зненацька, з-за дерева...ніяково ховаючи очі...
– Привіт, Блуда, – пожартувала я, заходь чи що...
–Чи що... – два смарагдових океани очей випромінювали провину.
Коли двоє дуже давно разом, слова не потрібні...погляд...жести...душа...розуміємось без слів...
– Скільки ж на цей раз ми без тебе...майже місяць...хоч добре зустрічали тебе?
– Бувало і більше, – єхидно всміхнувся на те, знов-таки очима – зустрічали!
– Ну, що, Рексе, приймаємо заблуду?– вже весело запитую, відпускаючи сум.
– Мамо, та чи не ти за ним рюмсала весь цей час!– стрибав, радіючи, пес, і обіймаючи свого друга, щедро облизуючи йому щоки й ніс..
Ще – пауза. Обійнялися. Ткнувся непомітно носом щоки... Треˊ годувати мандрівника
– Пішли, їсти, Марку! так, ...є плов... – гріти, чи...
– Чи...– продовжували ми жартома «спілкуватись» поглядами, + 35 у затінку, краще холодненьке.
Так повернувся додому (і вкотре вже!) наша світлість Маркіз, або просто – Марк. За своїми нареченими-кішечками іноді він зникає дуже надовго...одного разу навіть на два місяці... ну, а мені нічого не залишається, як чекати додому нашого Маркізика.
– І я, і я чекав!- вистрибує й собі Рекс. Ніколи не бачила ще, щоб він так радів котові. Нуу...це особливий кіт...за десять років стільки всього було...
Згадалось, як маленьким кошеням ще, «не пускав» до магазину... Ти – за двері, а він – в плач!
– Як же тебе взяти з собою...ти ж не собачка, Марк, – лагідно я йому...ну,не ходять люди з котиками до магазину...хоча...стривай...ходи-но сюди! Ану, сідай в кишеню!
Кишеня простора навіть, в неї можна було ще одне таке кошеня посадитити. Що ж, йдемо разом: я – по дорозі, Маркіз – в кишені. Виглядає. Сидить тихо, ніби кенгуреня. Щасливий, в міру своїх котячих емоцій.
Заходимо до магазину:
– А ось і ми! – жартую
– А кота – навіщо? – «на своїй хвилі» перелякалась продавчиня. Нам кота не треба.
Заспокоюю похапцем, що й сама його нікому не віддам, такий кіт потрібен самій. Жінка помітно повеселішала.
Так минало літо, кишеня ставала все меншою і Маркізу ставало все важче її окуповувати. А він все не хотів здавати свої позиції:
– Ні клаптика з кишені не віддам! – читалось в очах.
Наш кіт. Справжнісінький тобі бандерівець! Свій хлопець. І «Як не з'ім – то понадкусюю!» теж в нього є.
Такий він у всьому, починаючи з жовто-синього котячого нашийника і – до кінчика хвоста, десь зламаного ним до нас ще, в котячому своєму дитинстві. Нашийник цей дивом пролежав запакований і незаслужено забутий декілька років в шухляді. Виробництво а ля «МАДЕінЧИН»...за цей час купувалось багато інших, а цей – лежав собі спокійно і їсти, як то кажуть, не просив. Знайшла його ізнову вже цьогоріч, коли наше чорняве щастя загубив свій, новісінький, в самий пік «окупаціі» його шкідниками. Знайшла . Розгорнула...а він – жовто-синій! От тобі й «Чїна»! Вдягли. Щасливий. Хизується. Цей і не «губиться» чомусь. Магічний, мабуть. Наш. Український.
Начувайтесь, миші! «Бандерівець» вдома.
©Тетяна Прозорова
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746514
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.08.2017
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)