Чимало слів сучасної української мови етимологи виводять від тюркського наріччя. Зокрема, вони вважають, що тюркськомовне походження мають слова зі збігом приголосних СТР: [i][u]стр[/u]іла, [u]стр[/u]умок, [u]стр[/u]імкий[/i]. СТР у тюркській мові означає швидкий. Отже, усе майже логічно. А якщо наведені приклади доповнити гідронімами [i]Дні[u]ст[/u]е[u]р[/u][/i], [i]Би[u]стр[/u]иця[/i], [i][u]Стр[/u]ий[/i], то й взагалі переконливо. Але як пояснити значення слів, якими визначаються родинні зв’язки – [i]се[u]стр[/u]а[/i], [i][u]стр[/u]ий[/i] ([i][u]стр[/u]ийко[/i], [i][u]стр[/u]ийна[/i]), топоніму [i][u]Стр[/u]аж-гора[/i] або ж загальних назв – [i][u]ст[/u]о[u]р[/u]ож[/i], [i][u]стр[/u]іха[/i], [i]о[u]стр[/u]ів[/i], [i][u]стр[/u]ічка[/i], [i]зу[u]стр[/u]іч[/i], [i][u]стр[/u]ибати[/i], [i][u]стр[/u]ата[/i], [i][i][u]стр[/u][/i]ах[/i]?..
Як стверджують науковці, людина спершу вимовляла і вкладала у слова лише приголосні звуки. Відгомін того періоду мовлення є в усіх сучасних народів.
Однакові набори приголосних перші люди вживали для означення різних предметів, їх властивостей, дій, явищ, а конкретизували змістом сказаного та жестикуляцією.
Авторитетні українські дослідники витоків мови, на підставі широковживаного у стародавньому слов’янському фольклорі символу Дунаю, схиляються до думки, що колискою слов’янства є землі між Середнім Дунаєм і Тисою.
Збіг приголосних ДН є в гідронімах [i][u]Дн[/u]істер[/i], [i][u]Дн[/u]іпро[/i], а ці ж приголосні, розділені голосним, й у низці інших гідронімів: [i][u]Д[/u]о[u]н[/u][/i], [i][u]Д[/u]о[u]н[/u]ець[/i] (схід теперішньої України), [i][u]Д[/u]у[u]н[/u]аєць [/i](Польща). Неважко здогадатися, що у мові наших пращурів ДН означало ріка, а ще ймовірніше, мало ширше означення – водойма: ріка, озеро, став, море. Пізніше означення водойми через ДН трансформувалося в означення ДНО: дно ріки, озера, ставу, морське дно.
Якщо застосувати той же логічний прийом, що й автори дунайської версії походження слов’ян, то з такою ж вірогідністю перші слов’яни могли сформуватися як етнотип між Карпатами і Дніпром у період панування архаїчних форм мовлення. Міграції на захід, у т.ч. південний і північний, на північ і східніше Дніпра відбулися в період формування слів за участю голосних звуків.
Отже:
[i][u]Д[/u]о[u]н[/u][/i] – ріка;
[i][u]Д[/u]о[u]н[/u]ець[/i] – мала ріка, річка;
[i][u]Дн[/u]іпро[/i] – ріка стій, тобто ріка, що зупиняє. Т[u]пр[/u]у й досі вживається у нашій мові як команда “стій!” для коней, а в недалекому минулому – і для волів та інших робочих тварин. У цьому звуконаслідувальному слові Т – випадний звук, тому логічно, що під час словотворення або ж еволюції мовлення випало. Означення “стій!” через ПР вкладено, вочевидь, і в гідроніми [i][u]Пр[/u]ип’ять[/i], [i][u]Пр[/u]ут[/i]. І мабуть не випадково, адже саме цими ріками визначались межі розселення праукраїнців трипільської культури.
Відсутність зближених приголосних ДН у гідронімах західних слов’ян можна пояснити тим, що слов’яни розширювали західні межі свого ареалу поступово, способом так званого вкраплення: створенням поселень поміж поселеннями місцевих народів з наступною їх асиміляцією. Відповідно засвоювали вже існуючі топоніми. У фольклорі ж використовували слова зі збігом приголосних ДН або ж розділенням їх голосним звуком не як символ Дунай, а лише абстрактного значення ріки або ж водойми загалом. У контексті сказаного зауважимо, що далеко не в усіх слов’янських мовах Дунай вимовляється через “[b]У[/b]”.
Підтвердженням висвітленої версії є й антропологічний тип українців. Їх динарський (український) антропопологічний тип сформувався на основі антропологічних типів праукраїнців трипільської та дніпро-донецької культур (прааріїв). Цей тип характерний словакам та південним слов’янам, які мігрували з українських теренів в літописний час. Народи північної групи: білоруси, поляки, прибалтійські слов’яни, належать до антропологічного типу, який отримав назву віслянський.
Але повернімося до слів зі збігом приголосних СТР. Розгадку значення цього звукосполучення я знайшов у невеличкому бойківському селі Кам’янка, що біля м. Сколе. На моє запитання, як називається місцина, що на південно-західній околиці цього села, жінка похилого віку, яку я зустрів на дорозі, скоромовкою відповіла:
– Стриполе.
У звучанні цього слова я вловив щось дуже близьке, але не дуже зрозуміле, а тому перепитав назву. І почув таке:
– Стриполе – старе поле...
Отакої!
Отже, [b]СТР[/b] сугубо українське, ба праукраїнське, і означає старий, старший. У застосуванні до малолітніх в усному мовленні й досі використовують слова вищий, більший, сильніший, розумніший як синоніми старший. А якщо заглибитись у суть деяких означень, як, наприклад, струмок, то струмки витоку ріки є старшими і першими від ріки. А слово перший є розмовним замінником значення ближчий, найближчий. А тепер спробуймо з цих позицій пояснити значення слів зі збігом приголосних СТР.
[i]Дні[u]ст[/u]е[u]р[/u][/i] – велика, найбільша ріка.
[i][u]Стр[/u]аж-гора[/i] – висока, найвища гора (біля певного поселення). На вершинах таких гір нерідко встановлювали спостережні пости, виставляли дозори. Якщо пригадати, що стража знаходилась на замкових, міських стінах, тобто вище іншого люду, тоді зрозумілим є походження слів страж, стража і пізніших, саме пізніших похідних від них сторож, сторожа. Річ у тім, що з архаїчних часів трипільської культури значення сторож, сторожувати передавалося через збіг приголосних “[b]КЗК[/b]”. З появою голосних це буквосполучення трансформувалося у слова близькі сьогоднішньому козак. У деяких західноподільських селах, зокрема с. Шупарка, що в Борщівському районі Тернопільської області, яке знаходиться на теренах розселення перших праукраїнців трипільської культури, які перейшли Дністер, у часи моєї юності сторож колгоспних полів, йдучи на сторожування, говорив: “Йду козякати”. Якщо в докняжі часи козак виконував обов’язки сторожа села, домашніх тварин, угідь, то з появою грабіжників, такий сторож ставав воїном, тому виникла потреба у розмежуванні понять мирний сторож і сторож воїн.
[i][u]Стр[/u]ий[/i] – рідний (Дністру).
[i][u]Стр[/u]ипа[/i] – Стара Липа – ліва притока Дністра, яка знаходиться поблизу таких же рік середньої величини, як [i]Гнила Липа[/i] та [i]Золота Липи[/i].
[i]Би[u]стр[/u]иця,[u] стр[/u]уг[/i] – стругами на бойківщині називають заводнені частини старого русла ріки – стариці. Можна здогадатися, що Бистриця – це колишнє, означене через би (бивше), або старе русло Дністра. Судячи з характеру рельєфу, в далекому минулому течія Дністра біля м. Самбір могла бути спрямована через с.с. Кульчиці, Сіде до с. Городище. Останнє уже знаходиться на р. Бистриця.
[i][u]Стр[/u]умок[/i] – перший у системі водозбору ріки, або старший від ріки, потоку, вищий від частини ріки, потоку в місці його впадіння. Доречно зауважити, що рівнинні струмки, ріки, річки нешвидкоплинні.
[i][u]Стр[/u]іла[/i] – та, що піднімається вище (списа, каменя, кинутого рукою), найвище. Лук, стріла – мисливська зброя, яка застосовувалася задовго до появи на українських землях тюркських племен.
[i] [u]Стр[/u]ибати[/i] – піднооситись вище.
[i][u]Стр[/u]ій[/i] – верхній одяг.
[i][u]Стр[/u]ічка[/i] – елемент головної прикраси дічини – вінка, тобто такий, що прикріплюється вверху людського тіла, зверху. За подібністю малі ріки на якомусь часовому відрізку можливо синонімізували зі стрічкою. З розвитком мовлення відбулося спрощення у збігу приголосних, що сприяло виникненню нового слова [i]річка[/i], а опісля [i]ріка[/i], і слова [b]РІК[/b] як часового проміжку між скресанням рік, водойм. Вторинне СТР від слова стрічка як елемента головної прикраси покладено, вочевидь, в основу й низки інших українських слів, у яких первісне значення СТР втрачене. Ідіома “шукати стрічки” (це про парубка) у первинному значенні могла означати шукати дівчину (особу жіночої статі у стрічках). А якщо знайшов дічину?.. Можливо звідси й походить слово [i]зу[u]стр[/u]іч[/i]. Стрічка стрімко спадає з голови – то можливо тут таїться розгадка походження слова[i] [u]стр[/u]імкість[/i]?
[i][u]Стр[/u]іха[/i] – верхня частина хати.
[i]О[u]стр[/u]ів[/i] – вищий: вищий поверхні води, в оточенні якої знаходиться; той, що над водою.
Звісно, походження не усіх слів можна пояснити з одних позицій. Багато із них, безсумнівно, мають іншомовне походження, є запозичені в історичний час переважно з греки і латини ([i][u]стр[/u]е[/i]с, [i][u]стр[/u]атифікація[/i], [i][u]стр[/u]атосфера[/i], [i][u]стр[/u]ахування[/i]) тощо. Деякі є формою доконаного виду дієслів зі збігом приголосних ТР: [i]трусити[/i] – [i]струсити[/i] тощо. Розгадку первинних значень багатьох слів слід шукати, вочевидь, у спільному значенні СТР з наступним приголосним чи голосними.
Зі збігом приголосних СТР можуть бути тісно пов’язані слова [i][u]стр[/u]уп[/i] і [i][u]тр[/u]уп[/i], [i][u]стр[/u]ухлявілий[/i] і [i][u]тр[/u]ухлявий[/i], а також [i][u]ст[/u]овбур[/i], [i][u]тр[/u]епета[/i], [i][u]стр[/u]ава[/i] та інші, утворені шляхом спрощення звукосполучення СТР. Наприклад, [i][u]стр[/u]уп[/i] – у первісній формі могло вимовлятися через [i][u]стр[/u]-тпр[/i] і означати смерть – “велика зупинка”. Логічну паралель можна провести з німецьким Hochzeit, що дослівно перекладається “високий час”, а в українській мові означає весілля. [i][u]Тр[/u]уп[/i] є похідним від [i][u]стр[/u]уп[/i]. А слово струп отримало нове означення і в сучасній мові це поверхневий шар відмерлих клітин на рані.
Через СТР праарії можливо називали турів – “великий звір”. Тут, вочевидь, варто нагадати про найновішу інтерпретацію походження назви Україна – країна тура (дикого бика), або тур-країна. У мові Т.Г. Шевченка Україна передається через Укра'їна, Укра'йна. Слово країна вживається у двох значеннях: як ландшафт (гірська країна, країна лісів…) або територія розселення, ареал (оленя, ведмедя…) і як територія держави. Синонімом країна є край в означенні місцина (місцевість). Укрa'йна, як назва нашої Батьківщини, первинніша за назви Укрa'їна, Україна. Ймовірний трансформаційний ряд від витоків такий: Стр-крй – Тур-край – Ур-край – Украй – Укра'йна – Укра'їна – Украї'на. Слово край теж має й інше значення: біля межі чогось – край лісу, край поля і т.п. Якщо до цього ж додати, що українське біля в російській мові передається через “у”, то стають зрозумілими українофобські тлумачення назви нашої землі, держави.
Більшість географічних об’єктів, у назвах яких збігаються приголосні СТР, знаходяться на заході України: [i]Би[u]стр[/u]иця[/i], [i]Би[u]стр[/u]иця[/i] [i]Надвірнянська[/i], [i]Би[u]стр[/u]иця[/i] [i]Солотвинська[/i], [i]Дні[u]ст[/u]е[u]р[/u][/i], [i][u]Стр[/u]ий[/i] (ріка), [i][u]Стр[/u]ипа[/i]. Те ж можна сказати й про інші топоніми: [i][u]Стр[/u]аж-гора[/i], гора [i]О[u]стр[/u]и[/i],[u] [i]Стр[/u]ий[/i] (місто), [i][u]Стр[/u]ілки[/i], [i][u]Стр[/u]ільбичі[/i], [i][u]Стр[/u]адч[/i], [i][u]Стр[/u]атин[/i], [i][u]Стр[/u]утин[/i], [i][u]Стр[/u]утинь[/i], [i][u]Ст[/u]а[u]р[/u]ява[/i], [i][u]Ст[/u]а[u]р[/u]жава[/i], [i]О[u]стр[/u]ог[/i], [i][u]Стр[/u]усів[/i] (населені пункти). Цей перелік можна продовжити топонімами, які зазнали певних видозмін. Наприклад, с. [i][u]Тр[/u]ибоківці[/i] – Стрибоківці, або Старі Боківці. Сусіднє село [i]Баківці[/i] – Боківці. Такий приклад не єдиний. Згадаймо назвоутворення історичних міст Самбір і Старий Самбір. Перша назва Старого Самбора Самбір. З виникненням теперішнього Самбора історичний Самбір отримав назву Старий Самбір. Багато населених пунктів отримали назви від малих рік, потоків, високих горбів, які не нанесені на дрібномірні мапи, а нерідко й забуті.
…І залишається розгадати нерозгублену впродовж тисячоліть етно-культурну унікальність бойків.
Природні умови історичного розселення бойків екстрапольовані на патріархальні способи матеріального виробництва, м‘яко кажучи, незавидні: гори і горбогірні пасма з крутими схилами, заболочені долини рік – і тільки невеликі фрагменти земель, придатних для обробітку. Щоправда, край багатий лісами, мисливськими звірами і птахами, рибою (а де цього добра було обмаль в ті далекі та й ще в пам’ятні нашим дідам і прадідам часи?!). Тож тривалий час цей край пустував. А опісля спрацював простий принцип першості заселення.
Впродовж багатьох тисячоліть українські землі заселяли праукраїнці трипільської та дніпро-донецької культур. Перші їхні зустрічі відбулися на Дніпрі між теперішніми містами Київ і Канів. Трапилося це під кінець третього тисячоліття до нашої ери. З того часу розпочалося взаємопроникнення народів двох культур: трипільської на північні терени прааріїв, а дніпро-донецької у басейн Прип’яті й далі по Стиру у верхів’я Дністра – по місцях, де в лісах ще вдосталь водилося турів.
Якщо трипільці були осілими хліборобами і скотарями, то праарії – мисливцями і рибалками. Між верхів’ями Прип’яті та Дністра й досі багато топонімів, які походять від назви дикого бика – тура. В Індії, куди у II тисячолітті до н.е. примандрували арії, й досі корова є священою твариною. Традиційно з особливою дбайливістю і теплотою до корови ставляться і в українських селах. У прааріїв міг існувати культ тура, але в іншій формі: тура-ідола, у якого слід просити прощення за убитих його родичів. Оскільки турів на лівобережжі Дніпра поменшало або й зовсім не стало, то окремі племена перекочовували в місця, де цих тварин було вдосталь. Турам властивий стадний спосіб життя. Приручення корови належить праукраїнцям трипільської культури. Воно починалося зі знищення або ж проганяння самців – буй-, а може бойтурів. Дикі буй-тури були небажаними біля пасовищ напів приручених корів, а тому ставлення до них могло бути протилежним, ніж до самок (туриць).
Тут доречно продовжити тему назви дикого бика – буй-тура. Це літературна назва зафіксована в історико-епічному творі “Слово о полку Ігоревім”. В усному мовленні буй-тур могло передаватися як бой-тур. Від приставної частини “бой”, вочевидь, і походить назва бойко, в значенні мисливець на дикого бика (бой-тура).
Згодом представники двох праукраїнських культур змішалися. У той час, як південні праарії стали кочівниками євразійських степів, північні, спільно з праукраїнцями трипільської культури, дали початок слов’янському родоводу. За географічним положенням Верхньоприп’ятсько- Верхньодністровські терени є найзручним плацдармом для розселення слов’ян на їх теперішні землі.
Із заселенням басейнів Десни і Прип’яті та Верхнього Дністра виникли умови для формування двох антропологічних типів слов’ян. Праслов’яни, що сформувалися на Десні й Прип’яті, мали перевагу праарійської крові й з розселенням на північний захід, а пізніше на північ і північний схід, сформували віслянський антропотип. Верхньодністровські слов’яни з розселенням на південь успадковували все більше рис праукраїнців трипільської культури і сформували динарський антропотип.
Отже, з певною вірогідністю бойків, вірніше прабойків, можна вважати першими українцями і першими слов’янами.
Ще з більшою ймовірністю можна говорити про прабойків як нащадків творців зарубинецької культури. Це ближче до нашого часу: кінець першого тисячоліття до народження Христа.
Існує чимало міфів і недоосмислених історичних розвідок про заселення бойківського краю кельтами, даками, готами… Якщо з розселення цих чи інших народів на Дністрі та в Карпатах і було, то воно не пов’язане з територією розселення бойків. Даки, наприклад, кочували субальпійськими лугами та альпійськими луками і доходили до Чорногірського хребта і, можливо, Свидівця. Тепер це Гуцульщина. Готи, якщо і селилися біля Дністра, під час або ж після південного переселення, то не північніше Покуття, тобто південніше р. Бистриця Надвірнянська – південної межі сучасного й історичного розселення бойків.
Під час переходу до Чорного моря готи, без сумніву, обминули верхньо-дністровські, а можливо, й верхньоприп’ятські терени. Уцілілі носії зарубинецької культури (прабойки) дали початок склавинам, які у VI ст. разом з антами – наддніпрянськими праукраїнцями – успішно воювали з Візантією за придунайські терени.
Анти, склавини (варіанти: склавени, склавіни) – це грецькі назви наших предків, які, наймовірніше, називали себе не інакше як українцями, а свої держави – Українами, але з географічними уточненнями. Вдумайтеся, чи не абсурдною є назва Київська Русь. Спробуймо уявити аналогічні назви Краківськ (Варшавська) Польща, Паризька Франція…
Тепер уже незаперечним є той факт, що назву Русь варяги запозичили у греків у ті часи, коли спільно з Аскольдом побили хазар, а може й раніше. Можливо , “русь” – це трансформоване через греку українське “обруч” – спеціальний головний убір у вигляді обруча для забору волосся і захисту голови під час бою. Є певні відомості, а радше догадки, про існування в районі Дніпровських порогів міста-держави Русь, про яку знали греки. Але існувала вона ще в античні часи і занепала задовго до нашої ери.
За панування варязьких князів у назві Київська Україна, слово Україна було замінено на Русь. Так у літописах появилася назва Київська Русь. Назви Київська Україна і Київська Русь насамперед стосувалися Київщини, а пізніше до земель, які управлялися з Києва, або ж на території яких знаходився Київ. З середини XIII ст. Київщина входила до складу Галицького королівства, яке в часи розквіту охоплювало майже усе правобережжя України. На цей період і припадає повернення в літописи назва Україна. Так назва Україна стало відповідником Галицького королівства. Пізніше назва Україна (Украйна, Україна) вживалася до Запорозькосічських теренів і, нарешті, усіх українських земель.
На західних теренах водночас із Київською Україною, а може й дещо раніше, сформувалася ще одна держава Україна, яку називали Волинською. Її центром було історичне місто Волинь, яке тепер знаходиться у Польщі неподалік україно-польського кордону. Достаменно відомо, що Олег, опікун малолітнього Ігоря, усе життя присвятив завоюванню Волинської України (городів червлених), але, завоювавши східну частину, так і не осилив столиці. Скористалися ослабленістю верховної влади Волинської України племена полян підім’яли верховний устрій під себе і утворили нову державу з назвою Польща.
На Галичині є чимало географічних назв зі звуками [i]с, к, л[/i]. Найчастіше вони розділені голосними. Це відомі міста [i][u]Ск[/u]о[u]л[/u]е[/i], [i][u]Ск[/u]а[u]л[/u]ат[/i], [i][u]С[/u]о[u]к[/u]а[u]л[/u]ь[/i], села [i][u]С[/u]о[u]к[/u]о[u]л[/u]я[/i], [i][u]С[/u]у[u]к[/u]і[u]л[/u]ь[/i], ріка [i][u]С[/u]у[u]к[/u]і[u]л[/u]ь[/i]… Можливо, що й сучасні назви с.м.т. [i]Славське[/i], м.[i] Калуш[/i] сформувалися внаслідок звукового спрощення від первинних назв: [i][u]Скл[/u]авськ(е)[/i]або [i]Слав[u]скл[/u]е[/i] та [i][u]Ск[/u]а[u]л[/u]уш[/i] або [i][u]Скл[/u]уш[/i].
Немає сумніву у тому, що греки довідалися про склавин і антів до їх вторгнення у Візантію від купців, які привозили з України, окрім традиційної сільськогосподарської продукції та хутра, напівдорогоцінні мінерали, зокрема, бурштин, який західні українці називали скло, що могло означати світлий, прозорий. На Київщині цей же мінерал називали антар. Похідними від первісної назви бурштину в українській мові є мабуть слова, [i][u]с[/u]о[u]к[/u]і[u]л[/u][/i] (світлий), [i][u]скл[/u]о[/i] (прозорий), [i]слюда[/i] ([i][u]скл[/u]юда[/i] – прозора).
Географічні назви, у яких прослідковується збіг приголосних скл, розповсюджені на Львівщині, Тернопільщині та від басейну р. Лімниця до півночі Івано-Франківщини. Це може означати, що спочатку греки називали склавинами лише бойків, ареал яких у той час сягав на півночі Волинської височини, на сході – Медобор, на півдні – рік Дністер та Лімниця, а на заході – Верховини (Східні Карпати).
Малоймовірно, що людність такої малої території змогла б вступити у боротьбу з могутньою Візантією, навіть заручившись допомогою Києва. Хоча?..
Початку воєнних дій передувало об’єднання племен у єдину державу, якою і стала Волинська Україна. Оскільки у складі волинської армії було чимало тих, кого греки називали склавинами, то й перенесли цю назву на усіх волинських українців.
Тут вочевидь доречно привернути увагу читача до так званої В(е)лесової книги. У поважних учених є сумнів, що до її автентичності. Але книга у вигляді набору дерев’яних дощечок таки існувала.
На межі ер у східній частині Причорномор’я селилося велике плем’я пришельців з Індії, яке здійснювало грабіжницькі походи в Україну, часто заходило на Волинь й інші частини Полісся. Після декількох століть розбійницького існування плем’я безслідно зникло зі сторінок історії. В українському фольклорі вочевидь саме тоді й появилися казки про змій, змієві замки та підземні комори з незліченними коштовностями. Окремі з них збереглись до наших днів, як наприклад казка про Котигорошка. Змієм тогочасні люди вочевидь охрестили вервицю воїнів-грабіжників. Таку вервицю могли очолювати два-три брати-князі. Звідси і дво- та триголові змії. Якщо врахувати, що слово князь етимологічно спорідне з індійським значенням “конязь”, то можна стверджувати, що саме на першу половину першого тисячоліття припадає формування князівств, як державних утворень.
У В(е)лесовій книзі є згадка про князя, який вирушив на захід (до Карпат), а згодом повернувся (до Києва). Можливо це і був той князь, який об’єднав Київську та Волинську України перед походом на Візантію.
Наслідком успішних воєнних дій українців із Візантією були масові південні міграції слов’янських племен з України в басейн Дунаю (на Балкани). Переселенцями із заходу України були переважно племена, що заселяли Чорногору, Горгани та гірське Покуття. Ці землі залишалася малозаселеними до приходу на них гуцулів.
Бойки-склавини задовільнилися військовою здобиччю та опануванням кращої частини теренів звільнених переселенцями на Балкани – переважно Придністров’я до р. Ворона (Івано-Франківщина). Переселенцями були вочевидь члени племені, яке локалізовувалося на р. Бистриця, що на Львівщині (Північне Прикарпаття). На це вказує перенесена назва р. Бистриця на назви рік Бистриця Надвірнянська та Бистриця Солотвинська. Звісно зі всього є винятки – хоча б яка мізерна, а всеж таки частина членів автохтонних племен цих територій залишилась на прабатьківських землях і, звісно, була асимільована бойками, але й не без певного впливу на їх культуру, мову. Та й бойки хоча б певним мізером заселили й Покутські гори.
Окремі волинські племена, найімовірніше, що лише східні пралемки, які заселяли територію, яку тепер називають Волинню, переселилися на південь – в північний степ, звідки відомі як білі хорвати. Після масових міграцій лемків звільнені терени освоїли дуліби, яких тепер називаємо волинянами, зберігши за автохтонними західними волинянами назву лемки.
У Х ст. український степ опанували печеніги. Частина населення, що заселяла південні українські терени мігрувала на північний захід. Саме у той час на землях склавин-бойків появились білі хорвати. Але опанували вони лише східну частину прабойківського краю – переважно теперішню Тернопільщину.
…І почалися княжі часи. Першими князями у теперішній Галичині були Рюрик, Василько і Володимирко. У свої володіння вони вступили згідно любецьких постанов княжого загалу у 80-х роках XI ст.
Наука – напрочуд цікава річ: на підставі одних і тих же фактів можна дійти до діаметрально протилежних висновків. Так, вивчивши мовні особливості населення в різних частинах заходу України, деякі дослідники роблять висновок, що бойків ніби-то й немає. Підставою для такого твердження є наявність маргінальної смуги в бойківській говірці та в говірках сусідніх субетносів і культурно-регіональних общин. Ця смуга охоплює Придністров’я: Зовнішнє Прикарпаття, Розточчя, Опілля, Закарпаття, а деякими рисами сягає Збруча і навіть Дніпра.
Якщо на західних теренах України вистачило місця трьом князям, то, безсумнівно, тут існувало щонайменше три громадсько і релігійно організованих, територіально відусоблених етно-культурних племінних обю’єднань зі своїми адміністративно-релігійними центрами. Власне такими спільнотами на заході України були лемки, теперішні галичани (білі хорвати або ж прагаличани) і бойки. Князем лемків став Рюрик, прагаличан – Василько, бойків – Володимирко. Кожен із них осів у містах: Рюрик – у Перемишлі, Василько – у Теребовлі, а Володимирко – у Звенигороді. Географічно Перемишль досі знаходиться на історичних землях лемків, а Теребовля – на землях галичан. А от Звенигород – поза ареалом сучасного розселення бойків. Але не історичного.
Отже, є усі підстави вважати, що до формування Галицького князівства бойки були ще розселені на північносхідних макросхилах Карпат, в Прикарпатті (Зовнішньому і Внутрішньому), в Розточчі та Опіллі. Часткові витіснення і асиміляція, втрата етно-культурних традицій і переорієнтація самоусвідомлення своєї унікальності сприяли значному звуженню ареалу бойків як оригінального українського субетносу уже в історичний час. Щоправда, територіально бойки понесли, вочевидь, незначні втрати. Але це сталося завдяки освоєнню південно-східних та північно-західних макросхилів Карпат. Свідченням пізнішого заселення цього краю бойками є відсутність у ньому топонімів зі збігом приголосних ПР, СТР, СКЛ окрім перенесених назв рік Бистриць та можливо деяких інших дрібних топонімів.
В добавок в Чорногорі Данило Галицький дозволив селитися втікачам від монголо-татар. Етнографи твердять, що гуцули – мігранти з Київщини та Полтавщини. Але, як на мою думку, якщо гуцули і є переселенцями, то радше з рязаньщини та суздальщини – перших осередків українського супротиву монголо-татарам. Адже після падіння Києва центральні вотчини ввійшли до складу Галицького князівства з пізнішою назвою Галицьке королівство. Та й не слід забувати, що суздальщина і рязаньщина етно-історичні українські землі, які входили до складу України ще в доварязькокняжі часи (щонайменше з часу Аскольдового князювання), а Білгородщина та Орлівщина відійшла до Росії лише в більшовицькі часи.
Низка голосних в українській мові в першооснові походить від приголосного й: є (йе), ї (йі), йо, ю (йу), я (йа). У бойківській говірці й досі в активному вжитку є такі унікальні діалектизми, як йо, йой, а в багатьох словах е вимовляється через звук, близький до є. У вимові людини такі голосні були, вочевидь, першими голосними, а інші – а, е, і, о, у – виділилися в процесі розвитку мовлення. Найімовірніше, що трапилось це в часи панування зарубинецької культури. Наведене може бути опосередкованим доказом того, що бойки є прямими нащадками носіїв цієї культури, а отже, одними з перших, а може й першими праукраїнцями, які впродовж більше трьох, а то й чотирьох тисячоліть безперервно проживають на українських землях. Маргінальні смуги і навіть цілі зони в діалектогеографії бойківської говірки значною мірою зумовлені історичним фактором – звуженням їхнього ареалу. Але не тільки...
Ніщо не впливає на культурно-мовну спільноту будь-якого рівня градації (етнос, субетнос…), як втрата її членами самоусвідомлення своєї етно-культурної унікальності. Ким себе вважає індивід, тим він і є насправді. Хто називає себе турком, той турок, хто німцем, той німець… І не важливо, хто його близькі чи далекі предки.
З княжо-варязьких часів українці обороняються. А оборона – це постійні втрати, часто малопомітні, а то й невидимі.
Після вбивства Аскольда, варяги стали називати Україну запозиченим у греків словом Русь. Принаймні так виглядало на письмі. Але “неграмотний” народ того не знав і продовжував називати свою Батьківщину Україною. За Володимира Великого були спалені язичницькі символи богів, за Ярослава, званого Мудрим, – спалені, чи навіки заховані у міфічній бібліотеці усі українські доварязькі й ранньо-варязькі літописи.
Українське письмо існувало щонайменше з кінця V – початку VI ст. Саме воно послужило основою для створення глаголиці, а пізніше кирилиці, як слов’янського алфавіту. Та й чи могли існувати держави, які своєю могутністю протиставлялись світовій імперії – Візантії, немаючи письма. Адже писемних аналогів, відомих українцям, було чимало: грека, латинь, євріт, арабіка, санскрит...
Впродовж багатьох століть ведеться московський наступ на україн-ську мову. У цій боротьбі ми безповоротно втрачаємо унікальні субетноси і регіональні культурно-мовні спільноти. Тільки на заході України такими унікальними субетносами є галичани, бойки, гуцули, лемки. Забувається навіть літературна мова Івана Франка...
Історія розвивається по спіралі. Мова – теж! Кожна втрачена фонема, кожен відтінок живого слова – це вірус мовного грипу, який може призвести, якщо не до смерті мови, то такої її мутації, що на небі вжахнуться, не те що Шевченко, Франко, Леся Українка, а навіть сучасні “класики” вульгарного шоу-реалізму.
Міф, про першочерговість економіки і добробуту, а мова і культура можуть почекати, є крайньо українофобський, творений на догоду великоросійським екстремістам. У якому середовищі народ досягне успіху – тим середовищем він буде гордитися, і в першу чергу, мовно-культурним. Це добре знають будівничі імперій, це треба знати і нам!
І взагалі напрошується питання: а чи не варто іти в наступ?! І почати цей наступ зі збереження і розвитку усього історично сформованого розмаїття української мови та природного і культурного середовища його носіїв. Шлях для досягнення простий: створення природно-етнографічних одиниць адміністративно-територіального поділу держави з наступним достатнім фінансуванням їх етно-культурного розвитку.
[b]Час до праці![/b]
[b] Створено:
Січень – Лютий 2007 рік
Ред 2017 рік[/b]
[b]Опубліковано вперше[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746728
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2017
автор: Т. Василько