Посипали голови завзято
Попелом нескоєних гріхів…
Певно, звичка гідність шанувати
Пращуром ще здана у архів.
Досить вже молитись покаянно,
Випростаймо погляди й хребти.
Їх багато – нам завдати рани,
А чи й зовсім голови знести.
Присягаймось у братерськім колі,
Зачерпнімо від роси й води –
Хто б позбавив спраги нас до волі –
Ще такого світ не народив!
Відбивали не одну навалу,
Але вороги, що сарана,
Бо земля, масніша, аніж сало,
Звабливіш завітного руна.
Вкотре нас поставить на коліна
Пнуться із-за «братнього» горба,
Тож затятість витесать камінну
Присуд надиктовує доба.
Щоб об неї зайди невситимі
Розтрощили душі і лоби.
Вість нащадок на скрижаль нестиме,
Що народ відваги не згубив.
Світ навчився цінувати битих,
Що уміють повертать борги…
Ну, а попіл хай заносить вітер,
Як і пам’ять злу про ворогів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747348
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.08.2017
автор: stawitscky