Мерехтіла, стікаючи, свічка
В гранчаку із зерном в головах –
Упокій дорогого обличчя
І дитячий мій відчай та страх…
А за спиною – люди, як море!
І не плакалось, ніби на зло.
Непролите, страшне моє горе
Розривало і душу пекло.
А коли у холодну могилу
Домовину спустили до дна,
Мене зовсім залишили сили –
Непритомність прийшла рятівна.
Мабуть, в ту безпорадності пору,
Коли зовсім не знала, як жить,
Матір Божа свою омофору
Наді мною розправила вмить.
Я не відала, що тепер буде –
Зовсім юна, зелена була…
Богом послані, добрії люди
Відвели від халепи і зла.
Знов раділа і зимам, і літу.
Був і успіх – кохання, слухач.
Мабуть, матінка з іншого світу
Намолила мені тих удач…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748404
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.08.2017
автор: Ніла Волкова