Де сходить сонце,за високих гір,
де сліпить очі,від білих снігів.
А вітер й громовиця,тут живуть,
вершини гір з неба зірки трясуть.
Це велич Закарпаття-це Говерла,
неначе хребтом ліси підперла.
І бачити таку красу,хоч раз в житті,
повинні люди,всі земні.
Гоцули називаютьгори-наші Полонини.
бо своєю красою,серця ці землі полонили.
Річки,що у горах витоки беруть,
у море воду,чисту як сльоза несуть.
Наші птахи,тварини,риби і ліси-
записані в червону книгу-всі вони.
Роки неначе зупинились тут,
як діди жили,так і онуки тут живуть.
І тільки гул авто і мелодія на телефоні,
нагадує,що зупинити час,люди не взмозі.
Пянить природа і заворожує серця-
горжусь тобою,Закарпаття я.
Мій рідний край,моя рідна земля,
кожний гоцул,це скаже-непромовчу,вже і я.
Аще радію,що народився на оцій землі-
і цей дарунок при народженні,був вручений мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749205
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.09.2017
автор: Бабич