***

Вона  зійшла,  так  тихо  і  спокійно,
Тримаючись  за  поручні  знайомі,
Що  кожен  рік  хапає  злотим  листом.
А  я  тримаю  сонце  ще  в  долоні.
Те  сонце  тепле  і  таке  привітне,
Неначе  тихий  дощ,  що  за  вікном.
Стаю  вже  схожа  на  прозорий  вітер,
І  ми  з  ним  граєм  пісню  в  унісон:
Я  -  про  думки  і  почуття  одвічні,
Він  -  акварельний  розбризк  навкруги,
І  ми  такі  маленькі,  непомітні
В  чудній  країні  осені-журби,
Тепла  і  барв  -  барв  найдивніших  в  світі,
Це  злото  душ,  не  брошок,  не  перснів.
Хіба  ж  я  можу  тебе  не  любити,
Коли  ти,  осінь,  і  в  душі  моїй
Знаходиш  знову  вічні  паралелі?
Чи  то  є  ти,  чи  то  і  я  сама?
І  знов  насняться  дивні  акварелі
Твого  осіннього,  життєвого  листа.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750104
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 11.09.2017
автор: Альона Свиста