Їхав я на Вкраїні
через тихе село,
Що у квітах повите,
мов в серпанку, було.
Зупинивсь біля хати,
де калиновий цвіт,
Білим кружевом-сяйвом
зачаровує світ.
Там дівчи́на прекрасна
дивні квіти рвала́
Ніжну пісню співала,
наче з серця лила́.
Очі в неї блакитні,
а лице – та краса,
Що обпалює жаром
парубочі серця.
Задививсь на дівочі
на ті очі ясні́,
Попрохав, щоб продала
кілька квіток мені.
Посміхнулась дівчина:
- Квітів я не продам.
А на щастя, на долю
я їх даром віддам.
Шепотіли пелю́стки
всю дорогу мені:
- Ти ж не зможеш забути
ясні очі її.
Розвернув я машину,
повернувся в село,
Що в рожевім світанку
вічним щастям цвіло.
Розшукав ту дівчину,
ту чаклунку мою.
Я знайшов своє щастя,
звабну долю свою!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750995
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2017
автор: Володимир Бабієнко