(Присвячується поетесі Наташі Марос)
На краю городу росли тільки будяки, лопухи і бузина. Одного разу мимо пролітала синичка і впустила біля будяків маленьку чорненьку насіниночку, що причепилася до її ніжки, коли вона шукала шкідників на квітковій клумбі. Насіннячко впало біля молоденького світло-сірозеленого будячка. Будячок нагнувся, викопав ще зовсім м’якими шипачками ямку в землі, підкотив листком-рукою в ямку насіннячко і загорнув її землею. Кожного ранку, коли на городі осідали важкі тумани, будячок протягував листок до ямки, і в ямку з листка котилися круглі крапельки роси. Насіннячко проросло і скоро з нього виросла гарна-прегарна квіточка. Вона розкрила блакитні очі, огляділась і запитала:
- Де моя клумба, де мої майорики, що кругом мене росли і кожен день говорили мені компліменти?
Але поряд з собою квіточка побачила лише світло-сірого будячка і презирливо скривилася:
- Фу, який некрасивий і колючий. Навіть близько не смій підходити до мене.
І відвернулася від нього. А будячку, навпаки, дуже сподобалася квіточка. Він відразу без пам’яті в неї закохався і спробував було розповісти, як він за її насіннячком доглядав. Але квіточка відразу його обірвала:
- Ти вигадуєш, щоб привернути до себе мою увагу.
І будячок замовк. Йому до сліз стало прикро.
Йшли дні. Пройшла весна, настало літо. Листя у будячка виросли великими, розложистими, з міцними жовтими шипами. Він перетворився в могутнього світло-зеленосірого, з легкою голубизною, будяка і зацвів пурпурною шапкою. А квіточка не змінилася. Вона залишилася такою самою, маленькою, гарною, з капризним характером. Кожен ранок вона чепурилася, бджоли розправляли її блакитні пелюсточки, метелики рум’янили їй личко, а джмелі приносили в листочках росу. Квіточка вмивала своє личко, косо подивлялася на будяка і зітхала за майориками.
Іншим будякам і лопухам теж подобалася квіточка, але вони росли трішки віддалік, не могли наблизитися до неї і дуже заздрили будячку, який ріс поряд з нею.
Світло-сірий будяк бачив, що він квіточці не до вподоби, але нічого не міг з собою зробити. Він дуже кохав блакитну квіточку. В пекучі дні він непомітно прикривав її від сонця, щоб листочки не присохли, але вона цього навіть і не помічала.
Одного разу знялася буря і гроза з градом. Потемніло. Вітер шмагав і з корінням виривав траву. Будяк нахилився і закрив квіточку своїми широкими міцними листами. Важкі краплини і градини били по листям будяка, пробивали діри в них, рвали їх на шматки, але до квіточки не добралися.
Та ось буря утихомирилася. З-за хмар виглянуло сонечко. Будяк відвів від квіточки свої листи і квіточка побачила безрадісну картину. Посічена трава, пошматовані і поламані високі бузина, лопухи, а найбільше був пошматований її світло-сірий будяк. Вперше квіточка глянула на будяка іншими очима.
- Дякую, будячку, за те, що ти мене врятував, - прошептала вона.
- Та немає за що, - відповідав будяк, - мені це в радість.
Через декілька днів хтось пустив пастися за городом козу. Коза повільно брела по краю городу, і скубла лише те, що її подобалося. Раптом її жовті, розсічені темною смугою пополам, очі побачили блакитну квіточку. Її морда з бридкою борідкою потягнулася до квіточки, щоб її зірвати і з’їсти. Квіточка заніміла. Вона з жахом дивилася на страшну морду і вже прощалася з життям, як раптом хтось вперіщив козу по шиї міцним листом з гострими шипами, а другий лист вп’явся колючками їй в губи. Коза мекнула від болі і переляку, відскочила в сторону і втекла геть.
- Дякую, будячку, - знову сказала квіточка. Вона поглянула на будяка своїми широко розкритими блакитними пелюстками, і він здався їй, не дивлячись на непривабливий вигляд, найгарнішим у світі.
- Нахилися до мене, - сказала квіточка будячку. І коли він нагнувся, вона прошептала йому на вушко:
- Ніякий майорик не зрівниться з тобою, я кохаю тебе, - і ніжно поцілувала свого будячка в його розкішну пурпурову шапку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751220
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2017
автор: Володимир Бабієнко