Археологія без сумніву ще одна малопомітна сфера інтимного людського. Не часто вдається почути про неї в такому значенні. Першою постає у ряду асоціацій не надто цінна з погляду корисності наука, в якій у буквальному і переносному розумінні немає практично нічого, крім пилу. Що нам, сучасним, історія поколінь, які розчинилися в часі з тисячами своїх попередників?Приваблюють хіба що їхні скарби, але суто із комерційних мотивів.
Звичайно, все це тільки наша недалекозорість, адже археологія це завжди наближення до потаємного, до сакрального змісту наших свідомостей, який змінюючи форму залишається тим самим. Тут археологія стає значно ширшим поняттям, що стосується будь-яких досліджень глибинного, будь-яких шукань суті. Справжня археологія не викликає резонансу, не приносить слави, не змінює становище у суспільстві, не надає видимої вигоди, це справа щирого та непідробного інтересу. Проявом археології може бути висока поезія, провідниця під покрови чуттєвого, бажаюча дістатись до таємничих підвалин буття філософія, наш дилетантський самоаналіз, який бодай трішки відкриває двері до Олександрійської бібліотеки розуму, прагнення пізнавати близьких нам істот у всій їхній красі, суперечливості і вразливості.
Все це надто рідкісні речі в нашу епоху, коли навколо нас постійно снують тисячі сенсів, які не дозволяють нам довго зосереджуватись на чомусь одному, роблячи наш світогляд надто поверхневим, надаючи перевагу швидкоплинним враженням, заважаючи формуванню стійких душевних структур, змушуючи продовжувати марафон далі, за всихаючим потоком досягнень, без яких ми видаємось собі безвартісними. Ми перетворюємося на дементорів, які відчайдушно потребують радості, забираючи її у всього і всіх, але не наповнюючись ніколи, залишаючись ще пустішими, злішими і нещасно голодними. Натомість археологія звертає нас до початку, підносить із вирування хаосу маяки нашої індивідуальності, розсипає перед нами скарби, які не засліплюють, але укорінюють наші блукаючі серця. Археологія - вічне вертання до зелених вітрів дитинства, перебирання старих і простеньких бабусиних прикрас, тисячне зворушення всього єства при дотику коханої жінки, відчуття причетності до обертання колеса роду, це вічність, якої нам не вистачає.
Врешті археологія - це любов... Ар-хе-о... Чи не вчувається в цих складах шепіт древніх коханців, що безмежно захоплені самі собою? Чи може це магічні склади чаклунських формул, яких удостоєні знати обрані вищими силами?
Але я не відповім на ці запитання зараз, я ж-бо і пишу, затамовуючи подих і стишуючи слова. Але...але я тобі розкажу про них на вушко, бо ця археологія уже надто інтимна...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751462
Рубрика: Нарис
дата надходження 20.09.2017
автор: Віталій Стецула