Вона пішла і більш не повернулась,
Забравши за собою дріботіння
Отих краплин осінніх дощових,
Що тихо розбиваються об шибку.
Вона забрала сонця промінці,
З яких плела мереживо кохання,
Отих прозорих ніжно голубих хмарок,
Що надихають сподівання.
Вона забрала теплоту життя
Те світло, що осяює буденність.
В якому скрізь дзвеніла красота,
Просочувалась щирості безмежність.
Я розумію – вже не повернеш
Зірки в очах, що сяяли покоєм.
І пристрасті відкритої блакить,
Безкрайої, як синє-синє море…
Вона пішла…Так тихо шуркотіли
У неї під ногами жовті листя.
І м’яко так спліталися надії
В барвисте і чаруюче намисто.
За нею поспішав шалений вітер,
Зриваючи з дерев осінні скарби.
Він, то лунав так голосно і різко,
То затихав, щоб птахи заспівали.
Вона пішла… І тугою німою
Моє життя розфарбувала доля
Її немає і нема спокою
І більше вже мене не вабить воля…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751546
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.09.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко