[b](авторський сценарій радіопрограми, присвячений
традиційному весільному обряду Галичини)*[color="#ff0000"][/color][/b]
[color="#ff0000"][b][i]З Архіву Львівського радіо
[/i][/b][/color]
[b]Ведучі (разом):[/b]- Ой заграйте, ангелочки,
В золотії гуселочки.
[b]Ведучий: [/b]- Бо у хаті в нас гостина –
Від Божого Сина.
[b]Ведуча: [/b] - Для божого плоду,
Пречистая Мати,
благослови роду –
[b]Ведучі (разом)[/b]:- Весілля відгуляти!
[b]Ведучий:[/b] Шлюби Галичини найчастіше укладали в осінні місяці, весною ж і влітку одружувалися рідко, бо, як сказано в народному прислів’ї:
[b]Ведуча:[/b] «Хто в Петрівку п’є горілку,
Той зимою без чобіт».
[b]Ведучий:[/b] З приходом календарного свята Покрови звучали у піснях шлюбні мотиви:
[b]Ведуча:[/b] «- Покровонько, Покровонько!
Покрий мені головоньку,
Щоб я була жіночкою,
Щоб жилось мені з лихвою,
З чоловіком молоденьким
І з дитяточком маленьким».
[b]Ведучий: [/b] З приходом осіннього посту (кінець листопада – грудень) весілля припинялися. З цього приводу побутує прислів’я:
«До Дмитра дівка хитра».
[b]Ведуча:[/b] На що дівчата відповідали:
«А після Дмитрища я ще хитріша».
[b]Ведучий:[/b]Галицькі парубки кепкували з дівчат, яких не засватали восени:
«- Ой не маю парубонька, не маю, не маю,
Відай мене Господонько не прийме до раю».
[b]Ведуча:[/b] Зимою весілля «гуляли» у січні-лютому – «на м’ясниці». Коли приходила «масниця» весілля змовкали.
[b]Ведучий:[/b] На Галичині був відомий звичай чіпляти дівчатам [b][i]«колодку»[/i] [/b]на свято «Колодія»: до дерев’яної колодки парубки прив’язували мотузки і волокли її до двору дівчини, питалися дозволу зайти і кидали колоду біля порога, а самі заходили до хати. Дівчина подавала вечерю. Після вечері вона чіпляла до рук коханого стрічку.
[b]Ведуча:[/b] «- Ой кувала зозуленька у Львові на ґанку,
Прийди, прийди, мій миленький, по свою коханку!
Ой кувала зозуленька в лісі на дубочку.
Прийди, прийди, мій миленький, змережу сорочку!»
[b]Ведучий: [/b]На Великдень дівчина[b] [i]«віддавала колодку»:[/i][/b] вишивала хустину і сорочку та виписувала 10 писанок, за що отримувала від парубка дарунок.
[b]Ведуча:[/b] Так починалося передвесільне дійство, що у Галичині називалося [b][i]«Зальоти».[/i][/b]
[b]Ведучий:[/b]Треба було старостам налагодити [b][i]«згодини»[/i][/b] - розвідати про наміри батьків нареченої та домовитися з ними про віно молодої.
[b]Ведуча:[/b] Успіх «згодин» залежав від багатьох прикмет та ознак.
[b]Ведучий:[/b]Так старости для удачі вирушали до дівчини рано на світанку, щоб ніхто не перейшов дорогу з порожнім відром.
На Львівщині – понеділок вважався найкращим днем для[b][i]сватання.[/i][/b]
[b]Ведуча:[/b] «- Ішов милий доріжкою, я рожу ломила,
Скинув шапку, поклонився: не журися, мила.
Не шукай си, милий любку, з сивими волами,
А шукай си, милий любку, з чорними бровами.
А я собі, мій миленький, таки розбираю.
А я собі в своїм роду таки величаю!».
[b]Ведучий:[/b] Під час розмови з батьками дівчини старостам не можна було перейти за сволок хати, бо це лиха ознака і дічина не згодилася б піти за парубка, навіть якби він і подобався їй.
[b]Ведуча:[/b] «- А де твої, парубочку, коні ночували?
У дорозі, при порозі каміннє глодали…
[b]Ведучий:[/b] - Ой у себи, моя мила, у себи, у себи,
Усідлав-єм кониченька їхати по тебе».
[b]Ведуча:[/b] Коли ж під час [b][i]«згодин»[/i][/b] досягалася попередня згода у домі молодої [b][i]«запивали могорич».[/i][/b] Відмовляючи сватам. Дівчина не приймала могорич, не подавала гостям чарки, а ще підносила макогона на те, «аби облизали».
[b]Ведучий:[/b]«- Ой втратив я три обіди, четверте сніданє,
А все тото через тебе, моє закоханє.
[b]Ведуча:[/b] - А я рожу поморожу, шильвію потичу,
Я такого закоханя нікому не зичу».
[i](Звучить спів «Коло мої хати зацвіли блавати»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Та як дівчина мовить:
[b]Ведуча:[/b] - Моя воля зволяє!
[b]Ведучий:[/b] - «… кладуть молодєтам руки докупи так, єк витают си, а старости перетинают хлібом з долини вгору –
[b]Ведуча:[/b] «аби всьо росло вгору» -
[b]Ведучий:[/b] так приказуют – [i]і се є заручини[/i]».
[b]Ведуча:[/b] На заручинах наречені обов’язково споживали яєчню, дбаючи про майбутнє продовження свого роду.
Після заручин у церкві тричі оголошували «заповіді» - сповіщали громаді намір молодят. Звичайно, в суботу молодята йшли до церкви на «Отче наш». А батьки, в свою чергу, несли священику по дві хлібини та по курці, а ще грошей «за звичаєм».
По «першій заповіді» у хатах молодих вже дбали про весілля.
[b]Ведучий: [/b]Галичина з сивої давнини успадкувала традиції роздільного весілля, коли всі перед шлюбні дії відбувалися одночасно в обох домівках молодих. Посвята в подружжя, що здійснювалася у колі кожного весільного коллективу родичів, наповнена глибоким релігійно-магічним дійством.
[b]Ведуча:[/b]Благословляючи молодих на шлюб їх садовили посеред хати на діжу, а навколо них родина виконувала круговий танець – «затанцьовувала весілля», магічним колом родинної любові оберігаючи наречених від злого духа і нечистої сили. Мати в цей час кропила – очищала їх водою та посипала зерном на «плід і статок».
[b]Ведучий:[/b]До речі, ритуальне кроплення молодих водою як старожитній оберіг, відоме усьому праслов’янському світові.
Згодом, коли давній слов’янин пізнав дар хлібного зерняти, виник і зберігся по сьогодні обряд посипання молодих зерном.
[b]Ведуча:[/b] Відгомін давнини вчувається і в самому обряді «благословення молодих», коли коллектив родичів напучує своїх дітей на спільне сімейне життя. Відбувається щось на зразок «общинного благословення». Колись цей обряд виконував старійшина роду, далі – староста громади. Тепер цей обов’язок виконує весільний староста.
[b]Ведучий:[/b]«- Просить та панна (той пан) насамперед місяця ясного і сонця красного, своїх дєді і неню, братіків, сестриць, матек, вуйків, панашок, роду ближнього і дальнього, щобисте їй (йому) благословили барвінок на вінець».
[b]Ведуча: [/b] Батьки і родина хором відповідали:
[b]Ведучі (разом):[/b] - Най Біг благословить!
[b]Ведуча: [/b] Так починався обряд «виплітання вінка».
«- Ой мовит отець, мовит:
[b]Ведучий:[/b]- Най го Бог благословит,
З божиими ангелими,
З добрими сусідами.
Ой мовит мати, мовит:
[i]Ведуча:[/i]- Най ї Бог благословит,
З божими ангелами,
З добрими сусідами».
[i](Звучить спів «Де ти ріс, барвіночку»).[/i]
А відтак бере ненє, а як нема, то матка (та жінка, що має вінчати молодих) колочє у решето і густку соли, кладе на подушку, а й несе на лавицю коло вікна, стелитси на коліна і зачинає шити вінок».
[b]Ведучий:[/b]Ви помітили, що Галичина приймала «вінкоплетини» не тільки з рук невінчаних дівчат, а з руки літньої жінки, що мала благополучний досвід «матері роду» і заворожувала вінки молодят на подібне благополуччя.
[b]Ведуча:[/b] Обряд «вінкоплетин» традиційно поєднаний з хлібом та зерном – символами ситності і плідності. Під час виття вінка наречена сиділа за столом, а на колінах тримала миску з пшеницею, де горіла свіча. Інколи нареченій розчісували косу, садовлячи її на коновку з водою і подушку.
Сплетений вінок клали на хліб, під нього барвінок на хустку – все це клали у решето, а потім надівали на голову і «вінчали».
[b]Ведучі(разом):[/b] «- Вінчаєм тебе
Щастєм, здоровлєм,
Іс сим вінком
І довгим віком,
Абис була красна,
як весна,
а здорова, як вода,
а багата, як земля».
[i](Звучить спів: «Ходжу я по гаю»).[/i]
Ведучий: Досі співали сумно, а тепер сміються:
[b]Ведуча:[/b] «- Будь космата, як вівцє,
А до року – баранцє.
Коли молоду заплетуть під вінок у кіски і як не розплете си до тижня, то з того вороже, що не буде до року дитини. А як ми розплела зараз по слюбі, то буде мати дитину борзо».
[b]Ведучий: [/b] В окремих районах Галичини, в той час, коли молодій заплітали косу, в хаті нареченого клали на лаву ярмо, зверху подушку, на неї сідав молодий і його теж «вінчали» вінком.
[b]Ведучі(разом):[/b] « - Стань, синочку, на кладочку,
Скликай свою родиночку.
[b]Ведучий: [/b] - Приступися, роде, к столу,
Поклонися вінку мому.
[b]Ведуча:[/b] - Сходить отець д’ столу,
Кланяєся долу –
Просить Бога долю.
[b]Ведучий:[/b]- Сходить мати д’ столу,
Кланяєся долу –
Просить Бога долю.
[b]Ведуча:[/b] За нев вшитка родинонька
І найближча сусідонька».
[b]Ведучий:[/b] «Вінкоплетини» супроводжувалися засторогами та прикметами.
На здоров’я молодих у вінок уплітали часник, що за повір’ям,
«усі хвороби випікає та душу в тіло повертає». А ще вінок молодої
злегка змащували медом, аби «була мужеві, як мід солодка».
[b]Ведуча:[/b] До старожитніх українських оберегів належали також біле
полотно і кожух. Вони оберігали «княжий посад» молодих.
З комори до хати на простеленому білому полотні староста вів
молоду, що тримала дві хлібини на тарелі.
[i](Звучить спів «Ой летіли гусоньки через сад,
Час тобі, Марусенько, на посад»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] Батьки сиділи біля столу з «прощеним» хлібом. Староста з молодою зупинявся проти них і виголошував «прощу»:
[b]Ведучий:[/b] «- Ви, тату, і ви, мамо,
стала тота дитина перед Вас
і просить, аби їй відпущали…
Може, коли вона вас не слухала,
або вамзгнівила»…
[b]Ведуча:[/b] Молода тричі кланялася батькам, цілуючи їм руки під жіноче ладкання.
[i](Звучить спів «Шуміла ліщина, як ся розвивала,
Плакала дівчина, як ся віддавала»).[/i]
Поки молода «на посаді» вмивалася сльозами, у хаті молодого стояв батько з хлібами під пахвами – вітав сина «на посаді» такими словами:
[b]Ведучий:[/b] « - Вітаю ті ні золотими, ні червоними,
Но щастєм і здоров’єм, щобись мав сі,
Як та свята земелька…».
[b]Ведуча:[/b] « - Рубай, дружбо, барвіночок,
Клади у снопочок,
Бо се перший та й послідній
Дитині віночок.
[b]Ведучий:[/b] - Донечці віночок,
[b]Ведуча:[/b] - Синочку віночок, -
[b]Ведучі (разом):[/b] - А пароньці молоденькій
Княжий по садочок»!
[b]Ведучий:[/b] Для посаду «Князя» чи «Княгині» свати ставили на покуті сніп необмолоченого жита і застеляли лаву кожухом.
«Князь» і «Княгиня» справляли свій останній [b][i]«вечір молодечий»[/i]…[/b]
[b]Ведуча:[/b] … та [b][i]«дівич-вечір».
[/i][/b]
[i](Звучить спів «Ой летять галочки да у три рядочки»
або «Ой чого ж ти плачеш, молодая дівко Марусю»)
[/i]
[b]Ведучий:[/b] У колі дівчат та парубків при неодмінній опіці літніх людей готувалися на вечорах обрядові весільні символи:[b] [i]«вильце» і «коровай»[/i].[/b]
[b]Ведуча:[/b] « - Ой ми вбрали деревечко
Тими калачами,
Аби наші молоденькі
Були багачами».
[b]Ведучий:[/b]«… Злагоджений вершок з сосни, або з черешні з кількома паростками, великий на локоть ( з цвинтаря не мож брати, бо то мертве місце), кладуть на калач, тай застромлюют ту гилю, прив’єзуют до шпильців овес, калину, барвінок. Се називає си Деревце».
[b]Ведуча:[/b] Прикрашене вильце з давніх давен служило символом розвиненої дівочої вроди. «Виття вильця» давало знати, що молода «Княжа пара» збирається «звити собі нове гніздо - нову сім’ю».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой у лузі, в лузі ходило два друзі.
Носили топірці у правій, у ру́ці.
Тисали, рубали дерево-ожину,
Ой, чи любить, чи візьме
Той Василь Галину.
[b]Ведуча:[/b] - І пірне, і ви́рне дерево добірне,
Ой, і любить, і візьме
Той Василь Галину».
У хаті молодого «вильце в’ють» бояри, світилки та свашки. Староста виносить «вильце» і ставить його на стіл. Старший «боярин» каже:
[b]Ведучий:[/b]- Пане старосто, благословіть молодому вильце вити.
- Бог благословить! - …
[b]Ведуча:[/b] … відказує староста тричі.
Дружба чіпляє на верху вильця кілька житніх колосків. «Звивши» молодому «Князю» символічний образ молодої «Княгині»так зване «тривольцеве деревце», себто галузку з трьома гілочками – свашки та світилки приспівують:
« - Як ми Василеві вильце вили,
Соснові бори вирубали,
Червону калину виламали,
Хрещатий барвінок вищипали».
Співаючи, дівчата водять довкола «вильця» хоровод.
[b]Ведучий:[/b] «Ходня коло зеленистого дерева входила в старослов’янський весільний ритуал і весільне вильце слугувало заміною цього звичаю в зимовий час…
Ходня коло дерева, що малась у зв’язку з ушануванням дерев, нітрохи не виключала обрядів культу бога Сонця».
[b]Ведуча:[/b] В епоху старожитності світилка молодого тримала при витті вильця родинний меч. Пізніше – козацьку шаблю, перевиту калиновим листом і гронами, присвічену свічками. Поруч козацької шаблі замаяне вильце вдавало собою похідну хоругву, під якою збиралася дружина «бояр» на чолі зі своїм молодим привідцею-«Князем».
Чи не тому в певних регіонах України ще й досі, вирушаючи до молодої, «поїзд» молодого везе попереду ритуальне деревце.
[b]Ведучий:[/b] « - Ой, Галинко, серце
Викупи деревце»!
[b]Ведуча:[/b] Молода «Княгиня» викуповувала свою «волю» щедрими дарами – на замаяне вильце підвішувала сорочку та хустку для молодого привідці-«Князя».
[b]Ведучий:[/b] «- …Нема того й у Львові,
Що в Галини на столі –
І пшеничний хліб,
І солодкий мід,
І зелене вино
Вгору сі вило.
А ми їжмо, пиймо,
Веселенько жиймо»!
[b]Ведуча:[/b]«Який біс жениться, а нам коровай тулить», -
[b]Ведучий: [/b]... примовляють молодиці, ті що живуть у мирі за першим чоловіком, і приступають до печі «тулити», чи то «бгати коровай».
[b]Ведуча:[/b] « - Дай, Боже, щасливо, здорово, весело,
У добрий час зачєти,
А ще в лучший скінчити…
А в нашої печі
Золотії плечі,
А срібнії крила,
Щоб нам коровай гнітила»!
[b]Ведучий:[/b]Піч вимітається не кочергою, а вінчиком – щоб молоді багато жили.
« - Благословіть, мати,
Діжу погуляти.
[b]Ведуча:[/b] - Бог благословить!
Ой раю, ти наш раю.
Пшеничний короваю:
З семи кирниць водиця,
З семи стогів пшениця»…
[i](Звучить спів «Ой короваю-раю»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Посадивши коровай до печі, коровайниці становлять посеред хати ослін, носять кругом ослона порожню діжу і примовляють:
[b]Ведуча:[/b] « - Ой піч стоїть на стовпах,
Діжу носять на руках:
З щасливою годиною
І всенькою родиною –
Із близькою-далекою,
Із бідною-багатою...».
[b]Ведучий: [/b]Ставлять діжу на ослоні і через неї цілуються навхрест. Помічають, коли репнеться коровай, то хтось у молодят швидко помре.
[b]Ведуча:[/b] « - Трійця по церкві ходила,
Спаса за руку водила:
- Іди, Спасе, до нас,
Буде все гаразд»!
[b]Ведучий:[/b] У коровай молодого втикали «тривольцеве деревце», прикрашене яблуками – символами плідності і достатку.
[b]Ведуча:[/b] « - Куди йдеш, короваю?
[b]Ведучий:[/b] - По дівку.
[b]Ведуча:[/b] - А чи маєш медівку?
А чи маєш музики грайнії?
А чи маєш свашоньки співнії?
А чи маєш старости мовнії?
[b]Ведучий:[/b]- Маю, ой маю!
До красної дівки гуляю»!
[b]Ведуча:[/b] «У неділю рано-вранці ясне сонце сходить,
Молодий привідця з братством коники виводить.
[b]Ведучий:[/b] - Гей сідлайте, браття,
Коні воронії.
Їдем добувати
Личка рум’янії»!
[b]Ведуча:[/b] У маєві весільної хоругви, де на чистій блакиті неба грає гаряче сонце, вирушає «поїзд» молодого привідця-«Князя» у супроводі своєї «дружини» – бояр, світилок та свашок – до хати молодої «Княгині».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой чому ж ти, зозуленько, не куєш,
Чи ти собі слабу весну віщуєш?
[b]Ведуча:[/b] - Ой чому ж ти, молоденька, не плачеш,
Чи ти більше свої коси не бачиш»?
[b]Ведучий:[/b] Як тільки у неділю рано зійде ясне сонце, постукають друженьки до «Княгині» у «віконце» - русу косу чесати, «під вінець» убирати. А як молода прибереться – увесь світ стрепенеться.
[b]Ведуча:[/b] « - Ой сідай, Марусенько, на стілець,
Розчешемо жовту косу під вінець.
[i](Звучить спів «Ой че-че-че, жовта косо…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] - Подай, матінко, гребінця
Розчесати косоньку до вінця.
Подай, матінко, водиці
З винного колодязя-криниці
До сестриці русої косиці».
[i](Звучить спів «Ой вінку, вінку, з рути, з барвінку»).
[/i]
[b]Ведуча:[/b] « - Дівчинонька-паняночка,
Козаченько-пан.
Шукай собі, козаченьку,
Такої, як сам.
[b]Ведучий:[/b] - Ой виїздив, дівчинонько,
Увесь білий світ.
Да не знайшов да такої,
Як ти, білий цвіт».
[i](Звучить спів «Надворі терен тешуть,
А в хаті – косу чешуть»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] « - Станьте, мамо, на ножета
Вінець доні уложити,
На молоду голівоньку,
Рано-вранці до шлюбоньку».
[b]Ведучий:[/b] « - Ой для кого черешенька саджена,
Ой для кого Марусенька ряджена?
[b]Ведуча:[/b] - Для милого черешенька саджена,
Для милого Марусенька ряджена!».
[i](Звучить спів «Чуйте, коні, по селі…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] У неділю «Княжа пара» бере у церкві шлюб, вінчається шлюбними вінцями.
[i](Звучить спів «Ой на горі бай церковця стояла»).[/i]
[b]Ведуча:[/b] Коли священик дає шлюб, молодята тримають в руках великі палаючі свічі.
[b]Ведучий: [/b]«Як вони горять однаково – то обоє будуть жити довго, а як одна горить темніше, або швидко гасне – то той швидше помре».
[i](Звучить спів «Клади, лебедонько, білую руку,
Білую руку та й на обруку.
Годі, лебедонько, крила стинати,
В парі з лебедиком будеш літати»).[/i]
« - Чи я ж тобі, Марусенько, вельми люб,
Що ти зо мнов, красице, брала шлюб,
Під царським вінцем стояла,
За правую рученьку тримала.
[b]Ведуча:[/b] - Ти ж бо, мій любий, золот-перстень узяв
Та й на мою рученьку перейняв»!
[b]Ведучий:[/b] Священик покриває голову молодої хусткою.
[b]Ведуча:[/b]А свекруха кладе їй на шию намітку і перев’язує попід пахи, мовляв, «признаю тебе».
[b]Ведучий:[/b] «Княжа пара виходить на поріг церкви, єднає свої душі у шлюбному поцілунку, обдаровує весільну громаду всілякими солодощами».
[b]Ведуча:[/b] …А весільна громада, в свою чергу, кидає під ноги молодятам запашні квіти, золото-зерня і дзвінкі дукати, «щоб життя було багатим».
(Звучить спів «Гоя, матінко, гоя»).
[b]Ведучий:[/b] « - Лети, соколоньку, та й поперед нас –
Неси, неси батеньку вісточку од нас.
[b]Ведуча:[/b] - Що вже його діточки ся звінчали,
На білому рушничку стояли,
Золоті перстенечки міняли».
[i](Звучить спів «Там за горою, за високою…»).[/i]
За стародавнім звичаєм по вінчанню молоді верталися додому порізно. А на порозі рідної хати їх переймали батьки.
[b]Ведучий[/b]: « - Вийди, матінко, з хати
Вівсиком посипати,
На жито-пшеницю,
На гусей вереницю,
На вівці, на баранці,
На сини-кучерявці»!
[b]Ведуча:[/b] Після невеликої гостини та благословення родини, «поїзд» молодого «Князя» в оточенні «дружбів-бояр» вирушав до воріт молодої «Княгині» і, як правило, знаходив їх міцно замкненими.
[b]Ведучий:[/b] « - Здвигнулися сіни,
Як бояри сіли.
Ще дужче здвигнуться,
Як меду нап’ються.
Не наступай Литва,
Буде з вами битва:
Будем бити, воювати –
Та й княгині не давати».
[b]Ведуча:[/b] « - Наїхали молоді бояре
На наш двір.
[b]Ведучий:[/b] - Пізнавай, Марусенько,
А де твій?
[b]Ведуча:[/b] - Що в синьому, на сивому –
То не мій.
А що в голубому та на вороному –
То то мій»!
[i](Звучить спів «Роздвигай, свату, хату…»).
[/i]
- Застилайте тесовії столи,
Накладайте пшеничнії хліби,
Наливайте мед-вино в кубки,
Сподівайтеся гостя любого,
Гостя любого – мого зятенька.
У нас, на Галичині, зятя у домі молодої зустрічали у вивернутому кожусі з медом і хлібом.
[b]Ведучий:[/b] « - Гей, тещенько, моя матінко,
Чим ти мене ударуєш?
[b]Ведуча:[/b] - Дарую, зятю дочку,
Як білую лебідочку –
На солодкім медочку».
[b]Ведучий:[/b] Поволі «поїзд» рушиться, поволі «ворота» рушаться. Вже бачте і теща «перепила» зі своїм зятем красуню-доню за пару червоних чобіт, - аж на зміну їй, супроти «дружини молодого князя» стає старший брат молодої «Княгині».
«Князь»-молодий готує «викуп».
[b]Ведуча: [/b] « - Татарин, братик, татарин.
Продав сестру за дари,
Наробив єсь дива –
Узяв бочку пива.
[b]Ведучий:[/b] - За красную дівочку –
Солодку медівочку,
Із винного вильця
Повненькі барильця,
Ще й тисячу злотом –
За пишную вроду,
За рідну сестрицю,
За русу косицю».
[b]Ведуча:[/b]Останній «мур» у фортеці «Княгині» подолано. «Ворота» відчинені перед «дружиною Князя. «Княжа пара» сідає на свій «спільний весільний посад».
«- Частуй, матінко, зятя,
Лиш негірковгорілков,
Лем солодков медівков».
[i](Звучить спів «Не пий, зятейко, не пий, душечко…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b]Заворожуючи «Княжій парі» на посаді щасливу долю, весільна громада чимдуж гуляє і співає на повні груди:
« - Заграйте ми, музиченьки, в колонько, в колонько ,
Та най ми сі развеселит моя головонька»
[i](Звучать народні коломийкові співи).
[/i]
У багатоголосся весільних коломийок дзвінко вливається голос матері молодої. Юрба раптово змовка, танок уривається.
[i](Звучить спів «Щастя-долі вам бажаю при кожній потребі»).[/i]
Мати з батьком приступають до «княжого посаду» з «повницею» - повними жменями добра…
[b]Ведуча:[/b] « - Вітаємо ті, зятеньку –
З повними повноньками,
[b]Ведучий:[/b] - … з житніми хлібоньками,
[b]Ведучі (разом):[/b] - Щирими словоньками!
[b]Ведуча: [/b] - Із долею щасливою.
[b]Ведучий:[/b] - Із доброю годиною.
[b]Ведуча: [/b] - Будь здоровим, як вода,
А веселим, як весна,
А маєтним,як земля».
[i](Звучить спів «Ой ніхто так не співає…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] При вітанні молода подає «перепиваючій» родині келишок, проте сама не п’є, бо то не годиться «на посаді» сидіти з хмільною головою.
(Звучить спів «Ой дай, Боже, в добрий час…»).
[b]Ведуча:[/b] «Старший» дружба-боярин уносить з комори «коровай». Несе на широкій тарелі і тримає над головою.
[b]Ведучі (разом):[/b] « - Несемо тебе, короваю,
Як сонечко красне над гаєм,
Щоб вився по небокраю,
Як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість по світлиці».
[b]Ведуча:[/b] Одчинивши двері, старший боярин каже:
[b]Ведучий:[/b] - Панове старости, благословіть коровай на посад!
[b]Ведучі (разом):[/b] - Бог благословить!
« - Вийся, короваю,
Ще вище від гаю,
Як душа по раю,
Як рибонька по Дунаю.
[b]Ведуча:[/b] - Дружбонько коровай крає,
Всю родину обсилає,
Бо в нас роду много –
Обійди його всього.
Щоб його наділити,
Щоб його не згнівити»…
[b]Ведучий:[/b] Останній з родини, частуючись відбирає «коровай» у дружби з тарілкою. І кожен при короваї дає молодим напуття.
« - Як буде у вашій хаті єдність і рада,
То не буде страшна вам ніяка біда!»
[b]Ведуча:[/b] «- Бувєсь посаджений,
А тепер суджений
Не на рік – а на цілий вік»!
[b]Ведучий:[/b] Молода чує ритуальне заклинання. Вона підводиться з «посаду», виходить з-за столу. По білому чистому полотні простелилася їй дорога до «комори».
[i](Звучить спів «Ой до Львова доріженька, до Львова»).
[/i]
У коморі світло і урочисто. Тихо палають дві шлюбні свічі. На ослоні лежить ярмо, покрите «околотом» (снопом збіжжя), на снопі – кожух, на кожуху сидить молодий, а на його коліні – молода. Довкола них – дружки, свашки-світилки і свахи. Молода журиться з своїм дівуванням. Ще мить і її покриють, пов’яжуть косу наміткою.
Ведучі (разом): « - Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Твоєму дитяті
Віночок скидати –
Голівку вкривати».
[b]Ведучий:[/b] Коли молоду покриють, молодий дає свашкам по чарці. Вони цілуються і віншують:
[b]Ведучі (разом):[/b] « - Цілуваннячко, милуваннячко
Від молодости до старости
Дай, Боже, дай!
[i](Звучать коломийки «Ой червоний бурячок, а зелена гичка –
Вчора була дівчинонька, нині молодичка»).[/i]
[b]Ведучий:[/b]Молода в очіпку, покрита наміткою, прощається з рідною домівкою.
[b]Ведуча:[/b] « - Дружечки-голубочки,
Сходьтеся до купочки,
Сходьтеся до одної,
До свеї молодої –
Вже ж бо вона не з вами,
Вже ж бо іде за брами»!
[i](Звучить спів «Була бим вже їхала, була бим вже йшла,
я ще вам, воротонька, не кланялася…»).[/i]
[b]Ведучий:[/b] Молоду виряджають за ворота. Коли «поїзд» за ворітьми стане, мати востаннє питиме до молодої і благословлятиме свою доню в далеку дорогу:
« - Загрібай, мамко, жар, жар,
Буде тобі дочки жаль, жаль.
Та кидай, мамко, дрова –
Зоставайся здорова!
[i](Звучить спів «Піди, мамко, до комори…»).[/i]
Пропила мати дочку
На солодкім медочку,
На горілоньці-оковитоньці -
Сама йде додомочку.
[b]Ведуча:[/b] Не сама ж пропивала –
[b]Ведучі (разом)[/b] - Родинонька помагала!
Встаньте, бояри, встаньте,
Богу хвалу віддайте –
[b]Ведучий: [/b] - Господу Богу.
[b]Ведуча: [/b] - Божій Матінці.
[b]Ведучий:[/b] - Господареви.
[b]Ведуча:[/b] - Господароньці.
[b]Ведучі (разом):[/b] - Княжій пароньці.
[b]Ведучий: [/b] - … і кухароньці…
[b]Ведучі (разом)[/b]: - За красний дар – обідець!
[color="#ff0000"][i]*Ефір на Львівському радіо 16 вересня 1992 року (18.05 – 18.45) озвучували ведучі Ірина Вовк та Роман Гринько, пісні виконувала Наталка Манько-Куриляк. Програма зберігається в Архіві програм Львівського радіо, редакція літературно-музичного мовлення, редактор – Марта Кінасевич.
[/i][/color]
[i]Література до теми про традиційний весільний обряд Галичини:
1. [b]Ірина Вовк.[/b] Обряд реєстрації шлюбу для українських пар // Вісник Львівського музею історії релігії. Число 7. – Львів, 2010, с.119.
2.[b] Хведір Вовк.[/b] Матеріали до української етнології та етнографії. – Львів, 1919.
3. [b]Золотослов.[/b] Поетичний Космос Древньої Русі. Упорядник Михайло Москаленко. – Київ,1988.
4. [b]О. Кучерук.[/b] Ілюстрована енциклопедія історії України в трьох томах. Т.1. – К, 2004, с. 128.
5.[b] М. Ф. Сумцов.[/b] Религіозно-мифическое значеніє малорусской свадьби. //«Кіевская Старина», 1885.
6. [b]М.Ф. Сумцов.[/b] Женитьба свічки.// «Кіевская старина», 1890.
7.[b]Хрисанф Ящуржинский.[/b] Лирическіє малороссійскі песни. – Варшава,1880.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753445
Рубрика: Поетичний, природний нарис
дата надходження 03.10.2017
автор: Сіроманка