Вона, мов роса...
Чи терпить, а може звикла:
З дня у день помирати в променях сонця й знати,
що бути їй знов
до ранку, як сонце зникне.
Та без нього так важко сяяти; страшно спати...
А він, як туман –
нестерпно-терпкий і сірий.
Думав, зможе себе від себе сховати в травах.
В них падав, лягав
під сонця убивчі стріли,
та знаходив щораз в обіймах її – у мальвах.
Туман і роса
так схожі і надто різні,
однієї стихії дві звечорілі тиші.
Роса і туман
чужі і водночас рідні –
прототипи в коханні...З нею він знов колишній.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753548
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.10.2017
автор: Бойчук Роман