Алєсь Гарун, Мої думки


Скрізь  на  гори  сніги  налягли,
І  долини  убралися  в  біле.
Мої  думи,  як  тільки  змогли,
Хутко  з  вітром  удаль  полетіли.
                   Полетіли  удаль,  де  нема
                   Цих  ось  гір  –  вартівничих  неволі,
                   Не  страшна  де  сувора  зима,
                   Де  прийняв  і  життя  я,  і  долю.
У  політ  їх  жадання  зове  –  
Як  живеться  на  рідній  сторонці?
Як  той  брат-білорус  мій  живе,
Чи  високо  зійшло  уже  сонце?
                   Там  же  все,  як  раніш,  як  було:
                   Бідність,  тиша  навкруг  і  темнота.
                   Де  там  щастя!  Життя  зацвіло,
                   Як  поверхня  гнилого  болота.
Сонце  низько  –  не  гріє  людей,
Зовсім  світла  від  нього  немає,
Тільки  блисне  тайком  де-не-де
І  лице  своє  знову  сховає.
                   Скільки  ж  будеш  ти  спать?  Не  пора
                     Вже  для  тебе,  мій  брате,  проспатись,
                     Коло  батьківських  нив  і  двора
                     Працювати  знов  щиро  узятись?
І  все  те,  що  ти  втратив  у  сні,
Позбирати  до  рідної  хати?
Годі  спати!  Йди  з  ночей  у  дні  –
Будеш  вільний,  розумний,  багатий!
               І  з  високості  сонце  завжди
               Буде  працю  твою  оглядати,
               І  позбудешся  кривд  і  біди  –
               Будуть  люди  тебе  шанувати.    

Алесь  Гарун  
Мае  думкі  

Па-на  горах  сьнягі  паляглі,
I  даліны  убраліся  ў  белі.
Мае  ж  думкі,  як  толькі  маглі,
Хутка  зь  ветрам  удаль  паляцелі.
               Паляцелі  удаль,  дзе  няма
               Гэтых  гор  –  вартаўнічых  няволі,
               Дзе  ня  гэтак  сурова  зіма,
               Дзе  прыняў  я  і  жыцьце  і  долю.
Паляцелі  спытаць,  паглядзець  –
Як  жывецца  на  роднай  старонцы?
Як  той  брат-беларус  мой  жывець?
Ці  высока  узьнялася  сонца?
               Там  жа  ўсё,  як  раней,  як  было:
               Беднасьць,  ціша  кругом  і  цямнота.
               Дзе  там  шчасьце!  Жыцьцё  зацьвіло,
               Як  наверсе  якое  балота.
Сонца  нізка  –  ня  грэе  саўсім
I  саўсім  жа  ня  сьвеце  бяз  мала;
Раз  блісьне  дзе-нідзе  –  і  паўсім,
I  зноў  сваю  твар  захавала.
               Колькі  ж  будзеш  ты  спаць?  Не  пара
               Табе  часам,  мой  браце,  праспацца,
               Каля  бацькаўскіх  ніў  і  двара
               Працаваці  зноў  шчыра  узяцца?
I  усё,  што  утраціў  сплючы,
Пазьбіраці  да  роднае  хаты?
Годзе  спаць!  I  ня  будзе  начы,
Будзеш  вольны,  разумны,  багаты!
               I  высокае  слонца  тагды
               Будзе  працу  тваю  аглядаці,
               I  пазбудзесься  крыўд  і  нуды,  –
               Будуць  людзі  цябе  шанаваці.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754100
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 07.10.2017
автор: Валерій Яковчук