Попередня частина: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753744
Мало багатства – хоче слави,
а щоб здобути славу чималу
Марк Ліциній Красс - консул,
бажав здобути ще й таку.
Нажив же він величезні кошти
від минулих спекуляцій майном,
а захотілось слави полководця:
честолюбство й жадібність разом.
“Чим гірший Цезаря й Помпея?
Стануть перемоги до снаги,
як легіони – справжні леви,
стануть коритися мені.”
Просив сенаторів він на бенкет,
таким його промови був сюжет:
піде громить парфянське царство,
Месопотамію, та що ще вдасться.
“Каміння навіть не залишу,
не на камінні ж їм гасать!”
“Вони усі на конях їздять,
стрілами вміють поцілять.
То не з рабами воювати” -
про перемогу над Спартаком.
“І не з жінками утішатись" –
про ті пригоди знають усі разом.
“Парфяни вільними були завжди” -
тут йому Гортензій нагадав.
“З мужами воювати - не язиком
махати” – нагадав вже Ціцерон.
“Нам не загрожують нічим” -
здивовані були тим гості,
та Красс на теє не зважав,
для золота й слави на помості.
Грошима планував сумнівну справу
і ось уже, щоб здобувати славу,
правителем Сирії призначили,
завоювання Сирії вже значили.
Зібрав командний склад і мовить
неначе Ганнібал: “Товариші по зброї,
завтра вирушаємо в дальній похід,
вогнем і мечем нищить ворогів!
Усе нехай буде для вас:
для вбивства і грабунків – час,
і тільки послуху я вимагаю,
нічого більше не спитаю.”
Красс військо гнав на кораблі
і жертву Посейдону не приніс,
до Сирії доплив весь флот,
нещадно грабував народ.
Про себе Красс не забував…
Він у парфянське царство поспішав,
грабунків і убивств не рахували,
і так до царства наближались.
У бій парфяни не вступали,
від римських легіонів відступали,
вдарила спека, почались хвороби,
хворіли римляни, вмирали у дорозі.
Форсуючи Єфрат, вони питали:
“Що так далеко ми позабували?
Де Рим знаходиться і де Єфрат,
вогонь, а ще грабунок брат?”
Таких на горло скарати велів,
аж біля Карри й річки Тігр
вози парфянські бачив і піхоту,
а ще була також кіннота.
Вози побачив – золото буде:
“Знімайте панцирі із себе,
зненацька вдаримо і - перемога,”
та чи парфянам бачити не змога?
Не дав він війську відпочити,
голодними відправив воювати,
бо дуже сильно Красс хотів
золота й слави, і багато.
“Лучники і пращники вперед,
а з флангів хай кіннота!”
Парфяни вчинили маневр
і ніби почали втікати.
Римлян заманили у долину,
із горбів хмарою вціляли стріли,
без панцирів – один кінець:
із римлянина буде мрець.
Кіннота розбігалась хто куди,
легати і трибуни хрипли з крику,
лад дати війську не змогли,
аж тут парфянам бути з тилу.
На римлян вдарили з усіх боків
і виснажені легіони помирали,
кричав хтось: “Рим віват,”
та більшість Красса проклинали.
Розлючені парфяни Красса узяли,
воєначальникам до ніг кидали,
“Я, римський консул!” - закричав,
“Римському суду справу передам!”
Дебелий воїн біля вогнища стояв
і кухля над вогнем тримав,
гарячий Крассу готував напій
і його не слухать не хотів.
“Озолочу я, громадяни, всіх!” –
“Самі тебе тут озолотять” -
і золото, яке завжди шукав,
гарячим у горлянку заливав!
Давно, панове, це було,
бажай заможності і слави,
та кров людська – то не вино,
життя людське – не для забави.
Чого б і як не добивався,
слід зупинитись вчасно,
життя цінніше назавжди,
ніж золото й слава!
Продовження: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754743
20.09.2017.
Віршовано за оповіданням Тараса Франка
“Воєнні лаври” із збірки
“У мандрівці століть.”
Фотографія із інтернету.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754187
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.10.2017
автор: Светлана Борщ