Летіли метелики на широке поле,
Прилетіли, дивляться, а воно вже голе.
І одна лиш квіточка в полі вироста.
Живе, рада сонечку, цвітом розквіта.
Метелики відлетіли, вона сумувала –
І так страшно і так жаль їм за квітку стало.
«Що тут сталось, люба квітко, чому поле голе?»
Вона вголос заридала: «Тут велике горе!»
А метелик їй говорить:
«Квітонько, яке ж це горе ?!
Небо, хмарки, сонце сяє.
Чого ще душа бажає ?!»
«Тут приходив чоловік,
І скосив усі ці квіти…
Ті, які стояли вік,
Там же, були мої діти!»
І метелики журились,
Вони горе відчували.
Біля квітоньки сиділи
Й разом з нею сумували…
Цю розмову чула
Білочка руденька.
Захотіла відплатити,
Хоча ще маленька.
Відплатити чоловіку
За такий негарний вчинок!
За те, що він косить квіти –
Ароматних молодчинок.
Раз підкинула горішок
Чоловіку під поріг…
І коли він вийшов з хати,
Зачепився за горіх.
Чоловік все зрозумів.
Зразу квіти посадив.
На наступний уже ранок
На порозі ждав сніданок.
А в сніданку був горіх,
І гостинці, і пиріг…
А найбільше до смаку
Була баночка медку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754325
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2017
автор: Юзько Лія