Часы стояли и…
Стояли.
А годы шли куда-то вдаль.
Как на загаженном вокзале сплотились мглы,
часы стояли…
Текилой жилы жёг ”мистраль”.
Часы стояли…
Чёрт…
Стояли.
И оставаясь не у дел,
я спал в продавленном диване…
А свет меж тем,
меж век вскипал и в миг, как стал он,
уж, беспредельно нестерпим…
Я отвернул лицо и встал…
Я стоя спал, без чувств, как зомби.
Как в вене тромб…
Как будто взлом был…
И чувствовал, как загудели,
внутри,
шмели…
Часы стояли и стояли…
И вдруг!
Пошли…
Они слагались в дни недели,
со мною шли,
но, вот, куда?!
Их каждый шаг звенел в ушах,
звенел…
Как всем нам в детстве, пели
и трепетали провода.
Тут Скорой взвизг.
И я проснулся…
………………………………………..
...Прийшов,
до себе прийшов.
Я ж з України
У гостi …
Матiнко моя!
Чому я тут,
чому тут опинився,
чужий ім всім ?
І відразу
настає мені
усвідомлення...
Адже життя своє
я проспав…
І смерть проспав!!!
Тепер не сплю зовсім.
А коли закінчується терпінням
i спiвають третi пiвнi …
Щоб янголи не прилетіли з Міш-тори
і знову не забрали в дурхатинку…
Засовую у рот улюблену краватку,
Встромляюся обличчям між подушок.
І реву!
Реву, реву, як стогне Днiпр широкий,
неначе човен виринаю iз пiд хмар…
I гну їм всiм,
додолу верби гну високi,
перекликаючись з сичами у гаю…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=75468
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.05.2008
автор: Ицхак Скородинский