Ми ходимо з тобою одним містом
Але на жаль різними шляхами…
Хоча ні
Шляхи ті самі, осінні, барвисті
Зупиняємось у сквері, біля вежі
Та робимо це у різний час
Наче порізно танцюємо золотий вальс
І танок цей немає обмежень
Бо ми є і водночас не існує нас
Більшість людей живуть так само
Знеболюють поверхневі рани
Маючи діру у серці, у самій серединці
Ніби поруч та якщо відверто – наодинці
Кружляють містом як осіннє листя
Навмисно?
Так і нас доля водить по колу
Чи все ж зустрінемося випадково?
Ніколи, чуєш ніколи
Я не бажав когось побачити так як тебе
Можливо це колись мине
Всупереч байкам зі смаком глінтвейну
Маючи в запасі хвилини трофейні
Ми нарешті перетнемося
Ти усміхнешся і скажеш: «Ось я»
Я візьму тебе за руку і відповім:
«Потанцюймо без слів».
І пірнатиму у щастя сповнені очі
Хіба бажання це такий страшний злочин?
Адже осінь – це час палких обіймів
Час бродячих театрів і повернення пілігримів
І ми розбурхаємо над Бугом місто
Закружляємо у вальсі жовтневим листям
Впевнено, натхненно і нескінченно…
© Юрій Прокопенко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754914
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 12.10.2017
автор: Юрій Прокопенко