Я дивилась на тебе і знов розуміла: Кохаю!
І кохання якесь - всеосяжне, німе і без краю…
А твій погляд крізь мене все блукав, біг кудись на дорогу,
Наче саме десь там ти втамовував суті жадобу.
Заніміло щось раптом і кололо безжалісно в грудях.
Я тримала себе – саме зараз були ми на людях.
Лиш кричала душа і вмивалася горя сльозами.
Щось напевно давно розсоталося вщент поміж нами.
Я ламаю себе, посміхаюся дружно, привітно,
Щоб в очах тугу й сум, й відчайдушність не так було видно.
Вже не дихаю майже, прислухаюсь до гупання серця…
Все, на жаль, почалось, як розбили с тобою люстерця…
Пам’ятаєш ту мить коли люстра летіли додолу?
Я тоді мила вікна, а ти щось робив біля столу.
Пам’ятаєш? Та ні … Я вже навіть і не запитаю
Бо як тільки скажу… то у відчаї тут заридаю…
Я дивилась на тебе і знов розуміла: Кохаю!
І кохання якесь всеосяжне, німе і без краю…
А твій погляд крізь мене все блукав, біг кудись на дорогу,
Наче саме десь там ти втамовував суті жадобу.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко
©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755607
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.10.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко