Що не кажіть, таки змінився світ,
Новітні технології повсюди,
Але водночас заздрість, підлість, злість,
Жорстокі і байдужі стали люди.
Живіть, так ні, затіяли війну,
Адже для декого вона як рідна мати,
А те, що душу загубили не одну
Не переймаються, чого ті душі варті?
Колись в часи ще матінки Русі,
Як лютий ворог думав нападати,
Кидали клич правителі-князі
Іти до війська, землю захищати.
І йшли самі в дружини на чолі,
Зібравши найрідніших: сина й брата,
На них рівнялися дорослі і малі,
Ладні були боротись і вмирати.
А зараз…що ж, все зовсім навпаки,
Чи час не той, чи інші стали люди.
Та нинішні правителі-князьки
Сховались від війни в Верховній раді.
Щось голосують, чубляться, кричать,
Живуть у розкошах, відпочивають з шиком,
А люд страждає… Годі вже мовчать!
Всі обіцянки обернулись пшиком…
Чомусь ми обираєм, та не тих,
Щоразу сподіваючись на чудо
І вірим, й покладаємось на них,
Надіємось, що згодом краще буде…
Чому не можна просто мирно жить,
Навчатися, творити, працювати,
Кохати, мріяти, своїх дітей ростить,
Щоденно щось новеньке пізнавати?
Чому не можна множити добро,
Комусь подати руку допомоги,
Дбати про те, щоб легше всім було,
Забути про війну, згадати Бога?
Тому сьогодні, в день святковий цей,
Хоч і не дуже він на свято схожий,
Бажаю мудрості і миру для людей
І вірю: Україна переможе!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756249
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.10.2017
автор: Пелепей Тетяна