Не дурніші, не гірші і начебто маємо все
І з якого то дива нас у прірву життя несе.
Роздираємо жваво найцінніше що в долі є
І з відвертим нахабством викидаємо все своє…
Прикриваємось словом, що потрібне у дану мить.
Гордість десь загубилась, ну а совість – та міцно спить.
Знову тонемо в бруді, а на сході і у крові
Наче гинуть далекі й невідомі, а не свої…
Не кінця і не краю, то у синій, то в помаранч.
Тільки щось гірше й гірше жити стало хоч стій і плач.
Чверть століття прожили і нічого не помогло,
Промисловість розкрали, зруйнували своє село…
Не дурніші, не гірші і начебто маємо все
Тільки мало помалу нас у рабство життя несе.
Роздираємо й далі вишиваночку на куски
І чомусь геть не чуєм ворогів своїх оплески…
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко
©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757443
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.10.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко