В багатолюдному колись селі,
Цьогоріч я провідав кладовище.
Був день холодний, завивав вітрище
Дощем зі снігом сіяв по землі.
Поклав, як і годиться, під хрести
На могилкИ і панахиду, й квіти
Як і велять прадавні заповіти
Та християнських звичаїв пласти.
А потім почалапав на село
Та упізнати щось було намарне
Воно колись і велелюдне й гарне
Завмерло, почорніло, заросло.
Обшарпані скелети – комини
Хатки старенькі тужить за тинами
Двори порослі густо чагарями.
Панують лопухи та полини.
Всихають витоки, зникає джерело.
Котів, собак також вже тут немає
захиріло і вік свій доживає.
Колись веселе й радісне село
Недавно ж торохтіли тут вози.
На луках гуси паслись табунами.
Чарівна пісня чулась вечорами
Та якось враз хитнулись терези.
І в мить все розікрали, розтягли
Усе що будувалося роками
Дідами, прадідами та батьками.
Все те що для нащадків берегли.
Гірка жура на серце налягла
Бо де не глянь усюди румовище
Занепад та жахливе руйновище
Це все що залишилось від села.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757759
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.10.2017
автор: євген уткін