Я хочу запитати все і вся –
і зразу:
А що ми мучимося тут,
в скафандрах, водолази?
Молитви є, і вдячність Богу є,
А щодо радощів – то не навалом,
правда, друже??
Принаймні, не у всіх, й не густо так,
не дуже…
Отак – як мало Богородиці в мені,
таке й життя моє…
Нехай вам дасть дихнути всім
любов поета навзає́м!
Сила марніє, як нема для чогось
виходу назовні! –
Й вогонь погасне – як якась мара́
закриє комин…
Ну й що, що там тунгуси і китайці
якісь мимоцерковні?
Так я зате поет церковний!! –
аж переповнений.
І тяга до висотностей і
до Небес – життя моє.
За це, тільки за це і світ
дає:
Те в груди б’є,
В живіт – те, що понижче, б’є, –
Нижче не будем, –
Ага, це ти, Христів? Любов-привіт!
Ага, це – я, зараз я вас – відвагою…
І тільки підніму якусь
Любов-стельва́гу –
І світ дав тягу!
Тікає, мов гармошку світ розтягує!
І раз – й знов на серці цілий світ…
Що за дива?
І сатаніст найстарший сам
підко́титься:
«Не буду бить –
тільки лиши цю, Богородицю…»
Середній в сажі:
«Якби не був ти українцем!..»
А дрібний: « Ти що даєш іти,
тримаючися за мізинця?»
І я, замість повернутись спиною
і йти в якийсь Крижопіль,
Беру – сиплю собі на голову
весь попіл…
Нехай благословиться Ім’я Її
й чекання страннеє моє!
Нехай вам дасть дихнути всім –
любов поета навзаєм!..
А світ гармошку тягне! – аж до
па́далі!..
І я співаю!
я співаю!
цитьте вже:
співаю – ледь не падаю…
І все живем!! –
дивно за всіх: ніяк гармошки
не порвем…
А то спитаю, вже без вищого указу:
Чого ми мучимося тут, в скафандрах,
водолази?!
Люди, що з вами робиться?–
Чи вартий світ – любові Богородиці?
Це я дихну – іскри з усіх летітимуть в небо
за чу́дами!
Чи варто будить світ і всіх – такими
амплітудами?
Це лиш для ангелів – жить радощами
в Богові.
Наївні всі: діти умом,
Їй-богу, ви…
Чого це янголом мені не стать?! –
чого це налітаєте?
З зерна печалі радість проросте,
це – знаєте?
Печалюсь я за вас–
печалюсь я за вас! –
ви на поеті світло в Небо
запечалюєте…
Які віки? де? –
де ви всі мучню́єтесь?..
Печальтесь! – страшну тягу не почуєте…
Печалюсь я! – ідіть в ремонт
із глухим слухом…
Не вчуєте, як Вона квітне Духом!..
О серцевино!!
…З’єднані з Богом: три підлітки в огні…
з’єднаний з Богом: Йона в череві в киті…
з’єднані з Богом: в аду умом –
а серцем в Ній!..
а ці, що б’ють мене, –
усе не ті…
А чого вам радіти ?– що умрете?
й розсієтесь, й нестане…
На що надіятись – як ви не християни?
Я зранений, обмовлений,
голодний.–
А ви – віддушину мою, Любов,
лиш закриваєте завжди й
сьогодні!
Тверезий. – Ви мов дітки – й п’яні.
Не чуєте серцеглибин музи́к –
не християни ж!..
Терплю, тож досвід є:
досвід дає надію…
Люблю, молю мою Надію, як умію!
Люблю Її, Його;
вдихну – вікую.
Печалюсь я, печалюсь я!
печалюсь я!
аж серце плаче! –
ви т а к о г о не почуєте…
І чи почуєте Царицю
милу, отакую?
Дякую…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757837
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.10.2017
автор: Шевчук Ігор Степанович