Холодний осінній протяг
І наче шпроти у банці,
Коли переповнений потяг
Минає останню станцію...
Прощаються поглядом кволим
Скупі ліхтарі з перону.
Здаєшся забутим і хворим.
В залізних стінах вагону.
Ти бачиш ЇЇ у тінях,
Крізь запотілі двері.
Кричиш: - "Відпустіть! Я вільний".
Тамуючи біль істерик.
ВОНА помирає тихо.
Згасає в нічних світилах.
- "Пустіть, я відверну лихо,
Я ЇЙ подарую крила"
- "Я ЇЙ подарую крила,
Нехай полетить зі мною..."
Вагон, мов сталева брила,
Він стане моєю тюрмою.
Мені б відкрити ці двері.
Мені б пірнути в обійми
ЇЇ нічних містерій.
Танцюючи танго з тіньми.
ВОНА чекатиме далі.
ЇЇ обіймуть примари.
Попереду сотні баталій.
Позаду із диму хмари.
Я вщент розіб'ю ці двері,
Розімкну міцні повіки
Томи непотрібних паперів,
Забудуться вмить, навіки.
Я зроблю все що завгодно,
Покину всі зорі й небо.
Оглядатись це так не модно,
Але оглядатись треба.
ЇЇ гарячий дотик,
Холодний осінній протяг,
Заберу собі цей наркотик.
Нехай вирушає потяг.
Нехай залишаються шпроти
В могилі консервної банки.
Невже я колись буду проти
З ТОБОЮ зустріти світанки.
ТИ те, що я зву отрута,
Серйозно чи може з жартом.
Повертатись це так не круто,
Але повертатись варто.
30.10.2017р.
Володимир Ухач
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757981
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2017
автор: Володимир Ухач